Розділ 12. Печера Вогню

Повернувшись на берег, старійшина подивився з тугою на зневірених родичів. Йому теж було страшно, але він розумів, що розпачем не повернеш земне втілення Великого Ауту. Старійшина спробував сказати про це своєму побратимові, але той подивився на нього незрячими, божевільними очима.

«Можливо, колись він прийде до тями, — з тугою подумав неандерталець, — але зараз у роду залишився тільки один старійшина — я».

Він постарався заспокоїтися та звернувся до неандертальців:

— Потрібно віднести померлих у землянки, предки вже чекають на них. А потім ми приведемо сюди всіх старих, жінок і дітей та віднесемо земне втілення Великого Ауту на родове місце.

Неандертальців не здивувало, що рішення тепер ухвалював тільки один старійшина. У роду більше не було ні вождя, ні шамана, та й другий старійшина, здавалося, збожеволів від горя. Почувши наказ, чотирнадцять чоловіків підійшли до тіл і, піднявши їх, рушили до поселення.

Неандертальці верталися з важкими серцями. Ніхто навіть подумати не міг, що сьогоднішнє принесення дарунка наповнить їхні серця не радістю, а страшним болем і тугою. Чоловіки йшли й думали, як розповісти про те, що трапилося, тим, хто лишився в поселенні, і що більше вони думали про це, то важче було йти.

Біля поселення процесія зупинилася, й старійшина вийшов уперед.

— Я сам повідомлю трагічну новину, — сказав він.

Вийшовши на галявину, неандерталець зрозумів, що смерть динозавра ще ніяк не позначилася на роді. Усе було як завжди: жінки перебирали коріння й трави, діти викладали їх сушитися, а старі обробляли шкіри. Це безтурботне життя дещо заспокоїло старійшину. Весь шлях додому уява малювала йому жахливі картини. Він думав, як, повернувшись, побачить тільки мертві тіла. Старійшина майже був упевнений, що всі родичі, котрі лишалися в поселенні, померли страшною смертю в ту мить, коли предок-покровитель покинув цей світ. Він боявся, що Великий Ауту дозволив жити чоловікам роду тільки для того, щоб помститись, а після цього вони теж помруть, і їхній рід навіки зникне з лиця Землі. Але, на щастя, все виявилося не так, отже, милість Великого Ауту не знала меж, і він дарував життя роду, який не зберіг його земне втілення.

— Страшну звістку приніс я вам, діти Ауту! Злий Дух під виглядом шамана надіслав до нас чужинця, й трапилося найгірше: немає більше земного втілення Великого Ауту!

На мить запанувала тиша, але вже за секунду все заполонив голосний лемент і плач, а старі схопилися за сокири.

— Не час піддаватися розпачу, — грізним голосом вигукнув старійшина. — Шестеро чоловіків, що пішли зі мною, та вождь померли від горя біля тіла земного втілення Великого Ауту. Давайте проведемо їхні душі до предків і присвятимо себе помсті.

У тиші, що запанувала в поселенні, вождь покликав чоловіків, які залишалися осторонь чекати, коли зможуть підійти. Неандертальці ввійшли в поселення, несучи тіла. У будь-який інший день смерть чоловіків, батьків і синів викликала б крики жінок, але тільки не сьогодні. Цього дня їхня смерть була нічим порівняно зі смертю земного втілення предка-покровителя роду. Жінки, старі й діти без сліз ховали в землянках близьких. Похорон не зайняв багато часу, й уже за кілька хвилин усі покинули поселення, щоб перенести на родове місце земне втілення Великого Ауту.

На шляху до річки вождь покликав із натовпу дітей одного з хлопчиків.

— Капуто, ти єдиний із нас навчався мистецтву шаманства, й, хоча тобі лише сім і ти ще не був посвячений у доросле життя, тільки ти можеш спробувати стати нашим шаманом. Якщо тобі вдасться звернутися до Великого Ауту, й він відповість тобі, вказавши, де ховаються вбивці його земного втілення, ми вважатимемо тебе дорослим і підкоримось, як завжди підкорялися шаманам. Якщо ж ти виявишся не готовим для великої місії, ми не вб’ємо тебе, як завжди вбивали самозванців.

Незважаючи на смуток і розпач, що не давали спокою Капуто, хлопчик відчув гордість і, наслідуючи манерам колишнього шамана, пихато поглянув навколо. Він уперше подивився на старійшину як на рівного собі, й раптом відчув себе зовсім дорослим.

— Мій попередник встиг навчити мене багато чому, хоча й не всьому, ось я й не розпізнав у чужинці посланця Злого Духа. Але сподіваюся, духи предків-шаманів увійдуть у мене й відведуть на зустріч із Великим Ауту.

Поки вони говорили, процесія вийшла на берег. Побачивши тіло тиранозавра, неандертальці зупинилися, не знаючи що робити. Тільки старійшина й Капуто підійшли до нього.

— Твій час настав, мій хлопчику, — звернувся старійшина до Капуто. — Сподіваюся, наступного разу я говоритиму з тобою вже не як із дитиною, а як із чоловіком і шаманом.

Капуто не відповів. Натомість він заліз на тіло й почав танцювати. Це був дивний танок, хлопчик то високо підстрибував, здіймаючи руки до небес, то, навпаки, падав обличчям униз і звивався немов змія. І раптом, під час одного зі стрибків, він упав на спину й, розкинувши руки, завмер, спрямувавши нерухомий погляд у небо.

Побачивши танець Капуто, неандертальці впали на коліна та схилили голови. Вони з трепетом чекали кінця церемонії, бо незабаром у них мав з’явитися новий шаман.

***

Капуто стояв на клубах сірого туману. Йому дуже хотілося побачити, що розташовано під ними, хотілося дізнатися, чи далеко Земля, й водночас йому було страшно нагнутися чи зробити хоч крок. Раптом він упаде? Але бажання побачити Землю було таким сильним, що воно перемогло страх. Капуто ліг обличчям униз і спробував руками розчистити туман. Здавалося, туман тільки цього й чекав, він почав розсіюватися, відкриваючи під хлопчиком чисте блакитне небо, яке здавалося нескінченним. Землі ніде не було видно, проте, побачивши небо таким, Капуто зрозумів, що падіння йому не загрожує.