Розділ 4. Переміщення

Даша повільно йшла вулицею. Це була дуже широка вулиця, й дівчина бачила тільки один її бік, інший приховував досвітний туман. Уздовж видимого боку вулиці, притиснувшись один до одного, стояли дивні будинки. Дівчині навіть здалося, що це були зовсім не будинки, а печери, висічені в скелі, але сонце піднялося вище, й Даша зрозуміла, що помилилася й це справді будови людей. Дівчина озирнулася в пошуках самих людей — місто було мертвим, здавалося, мешканці покинули його багато сторіч тому. Даша йшла пустельною вулицею, й туга все сильніше стискала серце. Вона заважала дівчині йти, але Даша розуміла, що йти треба. Не в змозі більше бачити порожнечу, вона заплющила очі. Минуло кілька хвилин, перш ніж дівчина наважилася розплющити їх знову. Місто змінилося. Назустріч Даші вулицею йшли люди, які не знали, що кілька хвилин тому їх не існувало.

Першої миті дівчині здалося, що вона потрапила на дивний маскарад, бо всі, кого зустрічала Даша, були одягнені в костюми різних епох. Ось повз неї пройшли давні греки, а їм назустріч, гордо піднявши голову, прикрашену величезною перукою, йшла дівчина в сукні XVIII століття. Даша озирнулася, повз пробіг, ледве не збивши її з ніг, єгиптянин із прадавнього світу, за яким гнався одягнений у шкуру тварин дикун. Побоюючись, що й він налетить на неї, дівчина відскочила вбік і ледве не збила з ніг середньовічного лицаря, який закоханими очима дивився на зовсім юну дівчину, що, напевно, належала його часу.

Погляд хлопця вразив Дашу. Тільки зараз вона зрозуміла, що, незважаючи на епохи, в яких жили ці люди, вони були такими самими, як і вона. Одяг більше не привертав уваги дівчини, тепер вона намагалася зазирнути кожному зустрічному в очі. Даша хотіла зрозуміти, якими були ці люди, про що думали й мріяли.

— То як ти почуваєшся серед мертвих?

Дівчина озирнулася, намагаючись зрозуміти, хто промовив ці слова. Поруч із нею стояв генеральний директор Інституту Часу Петро Миколайович.

— Мертвих?

Даша подивилася на людей, які, не зупиняючись, ішли вулицею. Вони були живі. Живі зараз і водночас мертві для неї — дівчини, що народилася через багато століть після того, як скінчилися їхні життя.

— Ви помиляєтеся. Вони ще живі.

Тільки відповівши Петру Миколайовичу, Даша зрозуміла, що сказала. Це слово «ще» злякало її. Дівчина відчула, як туга переросла в жах, який на мить паралізував її. Повільно перемагаючи страх, вона озирнулася. Даша напевно знала, що має зробити це. Промені сонця, відбившись від води, на мить засліпили дівчину, а потім вона побачила хвилю. Величезна хвиля піднімалася над містом, а люди не бачили її й спокійно йшли далі.

— Це кінець! — з тугою промовила Даша.

Вона хотіла, закричавши, попередити людей про небезпеку, але замість крику з її грудей вирвався лише слабкий стогін.

Даша знову подивилася на мешканців міста минулого, на те, як спокійно вони йшли вулицею. Розуміючи, що люди не чують її й не бачать хвилі, дівчина вирішила тікати. Це мало врятувати її й привернути увагу інших до небезпеки. Даша зробила крок і впала. Ноги більше не слухалися її. Тоді вона спробувала повзти, але й на це їй не вистачило сил. Останнє, що вона змогла зробити, — це озирнутися й побачити, як величезна хвиля обрушилася на місто.

***

Даша розплющила очі й сіла на ліжку. За вікном був уже день, а в кімнаті на кріслі сидів Нессі й дивився новий фільм — «Світанок Лохнеського чудовиська».

— Нессі, мені наснився жах, — нещасним голосом промовила дівчина.

Почувши її слова, а головне — тон, яким вони були сказані, комп’ютер вимкнув телевізор і сів поруч із дівчиною на ліжко. Дашу вразив цей вчинок. За весь час, який Нессі жив у неї, дівчина жодного разу не бачила, щоб він пропускав фільми чи передачі про Лохнеське чудовисько.

— Розповідай.

Поки дівчина говорила, Нессі ставав усе похмурішим, а потім, похитавши головою, сказав:

— Ти занадто багато нервувала за останній час: спочатку іспит, потім співбесіда. Тобі потрібно відпочити.

— Де? У VI столітті? — роздратовано запитала Даша. — Мені потрібна допомога, а не констатація фактів!

Нессі встав і, гордо піднявши пластикову голову, вийшов із кімнати. Минуло десять хвилин, а комп’ютер усе не вертався. Даша вже вирішила, що він не на жарт образився й збиралася сама піти до нього миритися, коли Нессі повернувся до кімнати, несучи невелику тацю з чашкою чаю й піалою малинового варення.

— Мені більше подобається полуничне, — беззлобно пробурчала Даша.

— Малинове тобі корисніше. А стосовно сну, то в усьому винна твоя вразливість, ти дотепер не отямилася від питання, поставленого на співбесіді Петром Миколайовичем. Спробуй не думати про це й побачиш, як жахи відступлять. А зараз снідай і ходімо в Інститут Часу.

— Я піду сама.

У відповідь Нессі похитав головою.

— У такому стані я тебе саму не відпущу.

***

Ледве Даша увійшла в кабінет заступника директора відділу подорожей Інституту Часу, як Валентин Михайлович повідомив, що її комп’ютером-помічником на час подорожі призначено Ігоря, а напарником обрано студента-журналіста Микиту. Даша відразу впізнала парубка. Це був той самий настирливий, самозакоханий і неприємний студент-журналіст, який підвозив її на першу зустріч із консультантом. Це засмутило дівчину, й тепер, сидячи поруч з Ангеліною Сергіївною й Микитою, вона дещо неуважно слухала Валентина Михайловича, який проводив останню консультацію перед подорожжю.