Розділ 3. Співбесіда

До співбесіди залишалося майже півгодини, а Даша вже була в Інституті Часу. Цього разу Ангеліна Сергіївна прийти не змогла, й біля входу з перепусткою дівчину зустрів комп’ютер Ігор. Провівши її в кімнату очікування, він із завченою ввічливістю запитав, чи зручно їй, і взявся пропонувати частування:

— Бажаєте каву чи чай? А може, ви бажаєте прохолодний напій: сік, квас чи, можливо, віддаєте перевагу молочному коктейлю? Я вам його особливо рекомендую. Повірте, Дашо, краще за мене коктейль не зіб’є жоден комп’ютер! — останню фразу Ігор промовив з особливою гордістю.

«Отже, й ти не позбавлений самовдоволення. Тож, не такий ти й правильний комп’ютер, яким прагнеш здаватися», — трішки зловтішно подумала Даша, втім відразу усміхнулася й відповіла:

— Добре, принесіть, будь ласка, коктейль, яким ви так пишаєтеся.

***

Сидячи в кріслі й неспішно потягуючи з соломинки коктейль, Даша міркувала про події минулої ночі й сьогоднішнього ранку. Збираючись на співбесіду, вона ніяк не розраховувала прилетіти так завчасно, виходячи з дому, дівчина була впевнена, що спізниться. Минулої ночі посилилися протести, й сьогодні у всіх випусках новин показували одне й те саме: всі шляхи до Інституту Часу перекрили люди, які вимагають негайно заборонити переміщення в часі. А якщо ні, то вони погрожують закрити Інститут самостійно.

Даша, як, утім, і будь-яка людина на Землі, добре розуміла, що означає ця погроза. Учасники мітингу збиралися знищити Інститут разом із Машиною Часу й людьми, які працюють у ньому. Довідавшись про це, дівчина довго міркувала, чи варто взагалі йти в Інститут Часу. Вона сиділа й невідривно дивилася на годинник. Дівчина бачила, як стрілки невблаганно наближалися до десяти, тобто часу, коли вона мала вийти, щоб встигнути дістатися до найближчої до Інституту зупинки, ще не заповненої людьми, й від якої дівчина мала пробиратися через натовп пішки. Потім стрілки показали пів на одинадцяту, а Даша все сиділа, так і не вирішивши: йти їй в Інститут чи ні.

Вона знала, що вже практично спізнилася, й усе ж сиділа, й дивилася на годинник. І раптом дівчина зрозуміла, що рішення вона ухвалила вже давно. Вона боялася й глибоко в душі не бажала мандрувати в минуле й усіляко шукала приводу не робити цього. Зрозумівши істину, Даша підвелася, накинула на плече невелику джинсову сумочку, постійно набиту купою геть не потрібних їй речей, і вийшла з квартири. Вона не вважала запізнення достатнім виправданням перед собою й усе-таки сподівалася, що подорожі все ще вдасться уникнути, надіючись, що вона завалить співбесіду.

Вийшовши за зупинку до Інституту Часу, Даша побачила учасників мітингу. Натовп був таким великим, що здалеку здавався бурхливим морем. Над ними в повітрі літали чотирибічні гасла з вимогою негайно припинити подорожі.

«Господи, скільки людей! Напевно, вони злетілися з усієї Землі!»

Даша ще раз подивилася на «бурхливе море». Можливості потрапити в Інститут, не пройшовши натовп, не було, й, зітхнувши, дівчина пішла крізь нього. Пробираючись через натовп, вона пробігала очима гасла, багато з яких містили погрози, але одне із них привернуло увагу дівчини: «Не руйнуйте магію таємниці минулого!»

«А може, автор має рацію? — подумала Даша. — Людям потрібні нерозгадані таємниці. Вони ваблять до себе й розбурхують уяву. Що трапиться з людством, якщо на всі питання, які сторіччями хвилюють людей, знайдуться відповіді? Звичайно, зараз іще неможливі польоти на далеку відстань, але ж нещодавно подорожі на відстань у двісті років вважалися практично нездійсненними, а тепер...»

Даша уявила експедицію, що летить знімати будівництво пірамід. А потім, як це було, побачать усі. І, звичайно, відразу зникнуть суперечки «як» і «навіщо» — усе стане просто й зрозуміло. Тільки що тоді? А тоді ніколи не з’явиться неймовірне фантастичне оповідання про піраміди, зникне бажання, яке нерідко охоплює людей, доторкнутися до них як до символу таємниць минулого. Люди втратять до пірамід інтерес. І так зникатимуть таємниця за таємницею, доки не зникне сама магія таємниці. Що ж тоді залишиться людству? Даша ще раз поглянула на гасло. Скільки автор хотів сказати цією фразою й чи справді він мав рацію?

Розмірковуючи про це, дівчина не помітила, як вибралася з натовпу.

— Привіт, ти що, теж із ними? — іронічний голос, що промовив ці слова, вже не змішувався з усюдисущим гулом протестів.

Дівчина здригнулася й подивилася на хлопця, що звернувся до неї. Поруч стояв студент-журналіст, якій декілька днів тому підвозив її в Інститут Часу. Над його головою літала камера завбільшки з невеликого горобця, якого вона, втім, і нагадувала.

«Тільки його не вистачало!» — невдоволено подумала Даша й, не вважаючи за потрібне привітатися, огризнулася:

— Так, я їхній лідер. Щодо інтерв’ю можеш домовитися з моїми помічниками.

Вона не стала чекати відповіді журналіста, а швидко попрямувала до Інституту Часу, де її вже очікував комп’ютер Ігор. Увійшовши всередину, Даша побачила, що до співбесіди лишалося ще півгодини.

***

Сидячи на диванчику в кімнаті очікування, Даша ніяк не могла вирішити, чи правильно вчинила, прийшовши сюди. Вона боялася подорожувати в часі, боялася й водночас несказанно хотіла побачити хоч часточку минулого. І все ж на душі в неї було неспокійно. Щось мало трапитися, і це щось напевно було пов’язане зі зростанням активності учасників мітингу.