Інстаграмний роман

Керрі Майлз сиділа, вп’явшись очима в монітор і гризла олівець.

Вона вже третій тиждень поспіль, не могла написати жодного рядку для своєї колонки в журналі “Стиль життя”. І що їй тепер робити, коли в голові, ані ідей, ані сюжету.

Колись було інакше. З-під її пальців вискакували десятки знаків за хвилину, а речення складались в галерею влучних висловів про взаємини, кохання, моду, скандали і секс.

Її колеги, потайки, заздрили її успіху, а вголос, говорили: “наша Керрі Бредшоу- наша зірка журналу”. І що, взагалі, то була за маячня так її називати? Що в неї було спільного з героїнею серіалу “Секс і місто”, окрім: імені, власної колонки для жінок, і того, що обидві жили в Нью Йорку? Нічого.

На цьому можна було би поставити крапку, проте, три тижні тому, Керрі, незрозуміло з якої причини, замислилась над словами колег і почала зрівнювати себе з відомою героїнею.

Зрівняння виявилось не на її користь. Після детального співставлення фактів, вона відчула себе повним лузером. До всього того, вона терпіти не могла брендові туфлі, та ще й на підборах.

Хоча, то була найменша деталь з картини їхніх протилежностей, на яку, взагалі, не треба було би звертати уваги.

Все інше було варте того, щоби подивитись на своє життя з одного боку, потім, з іншого і поставити собі діагноз- кошмарний жах, що якимось незрозумілим чином, ще не звів її у могилу.

На підсумку: чоловік, двоє близнючок, домашнє господарство, спорт- тому, що треба, а не тому, що вона хотіла і відсутність часу на маленькі приємності для себе.

А зустрічі з подругами, аж ніяк, не вкладались в її щільний графік життя. Щонайкраще, вони розмовляли раз на тиждень- два. В той момент, коли Керрі, або готувала вечерю, або робила щось ще.

Боже! Якби її відома тезка дізналась про таке зрівняння, напевно, вона би засумувала, а потім, написала би ще один свій бестселлер про те, як не можна жити сучасній жінці.

Та й самій Керрі, таке життя не приносило ніякого задоволення. Вона забігалась, закрутилась і затяглась у вирій якихось буденних, невеселих, і нецікавих для неї справ. Тільки її письменницький талант та пірнання зі своїми героями у глибину подій їхнього життя, робили її щасливою, і надавали енергії.

Проте, за останні три тижні не відбувалось і цього.

Наразі, в неї залишилась остання, заздалегідь написана стаття, для наступного номеру і все…

Далі- крах. Її Муза пішла, покинувши Керрі напризволяще. Було так сумно, що їй захотілось ридати, кричати і битись головою об стіни.

Керрі дивилась на монітор, і клацала пальцями по клавіатурі, але жодного слова не вискакувало перед очима. “Кінець”,- подумала вона,- і, покрутивши в руках мобільний, зайшла на свою сторінку інстаграму.

“Керрі Майлз- талант бути Керрі”,- очі впали на заголовок, що вискочив в стрічці. Вона швидко прочитала пост. Ну, звісно, хто ж ще, як не Льюїс Бур, міг написати такими гостро відточеними фразами, щодо людей, подій, і, взагалі, усього навкруги.

Він- майстер, красиво і витончено писати так, щоби ані підкопатись, або, борони боже, зчинити галас і покарати його відкрито. Тож, все і завжди закінчувалось купою коментарів, після яких і виникав скандал. Далі, хтось із кимось, обов’язково, голосно сварився в соціальних мережах, потім, на сторінках преси. А він, по-фокусницьки, уникав тих чварів, щоби залишатись “білявим і пухнастим” для всіх.

От і зараз, він так граціозно, вкинув бруду в останні публікації Керрі, що у неї, навіть, руки зачесались дати Льюїсу гучного ляпаса, по-справжньому, а не в інтернеті.

Тепер здійметься галас на всіх можливих каналах зв’язку, і, нічого не поробиш- потрібно буде тримати удар вже їй, бо цей король епатажу, завжди виходив сухим з води.

"Ненавиджу його»,- подумала Керрі і вийшла з аккаунту. Зараз, саме цього їй і не вистачало- вступати в боротьбу з усім оточуючим світом і чому? Тому, що цьому покидьку стало сумно жити і він вирішив трохи погратись.

“Ненавиджу”,- знову подумала Керрі і повернулась до інстаграму. В дірект впало повідомлення. «Почалось…»,- промайнула думка, і, видихнувши повітря, Керрі відкрила його.

«Привіт, Керрі! Мене звати Джеймс Бартон. Я люблю читати ваші публікації, і мені дуже подобається, як ви пишите. Радий нашому знайомству. І якщо зможу стати вам чимось у пригоді- буду вважати це за честь для себе!,- підпис, - Джеймс Бартон”.

Керрі два рази перечитала повідомлення і їй здалось, що вона десь вже чула це прізвище, проте згадувати де, в неї не було сил.

З важким, голосним стогоном, вона відкинулась на спинку крісла, а думка “чому все навалилось на мене саме зараз, отак,…зненацька”- висвердлювала її голову і Керрі “зависла”, перебираючи в пам’яті події останніх тижнів.

Невідомо чому, але повідомлення від Джеймса Бартона вона сприйняла вороже, неначе його намагання отримати її увагу, і бажання попасти до кола її друзів. А цього вона не любила.

Вона сама обирала собі друзів і лише, інколи, дозволяла іншим наближатись до неї. Ні, не подумайте нічого поганого, Керрі завжди поводилась з людьми ввічливо і виховано, була рафіновано милою, веселою, усміхненою і відкритою, але рівно настільки, наскільки потрібно було для її контактів із суспільством.

Але, щойно, вона поверталась з цього обтяжливого для неї світу “до себе”, до героїв своїх творів- вона ставала собою.

Жінкою, яка переживала їхні невдачі, плакала і закохувалась разом з ними.

Жінкою, якій непотрібно було грати якусь роль, весь час повторювати завчені слова, аби завжди залишатись “в образі”.

З ними вона була справжньою і щирою. Вони були її друзями. То й що з того, що вигаданими.