Розділ 27

Володимир стояв навпроти крісла із скляним куполом. Навколо нього розміщувалися високі стелажі з науковим обладнанням, комп'ютери з миготливими екранами та різнокольорові дроти, що спліталися в хаотичні вузли. Остання хвилина добігала кінця. Експеримент от-от завершиться, залишалося дочекатися ще одного учасника. Його хвилюванню не було меж, серце билося швидше ніж зазвичай, та він намагався не подавати виду. В голові відраховувалися останні секунди. Нарешті у кріслі з'явився ще один подорожуючий.

Олег відкрив очі, у його голові промайнула думка, що все вийшло. Знайомі стіни кабінету, стелажі, комп'ютери - все було на місці. Він повернувся, а отже й Соня має бути поруч. Покрутивши головою довкола себе, він не зрозумів, що відбувається. Олег бачив людей яких не мало бути у приміщенні. Поглядом він почав шукати Соню, бо зрозумів, що вони обоє в небезпеці. Сил, щоб швидко встати з кріслі, і вибратися з під купола не було. Перехід з одного виміру в інший забирав занадто багато енергії. Все, що залишалося робити - це чекати поки він оговтається і прийде в норму.

Серед усіх присутніх Олег помітив чоловіка, що стояв напроти, і дивився на нього, не відводячи погляд.

- Батьку? - тихо спитав Олег. Він ледве звівся на ноги.

- Допоможіть йому, - різко дав команду Володимир, не зводячи погляду з сина. Його очі блищали холодною рішучістю.

Двоє чоловіків Максим і Олександр підняли скляний купол. Олег не наважився зробити крок. Він тримався за голову, адже у скронях невпинно пульсував біль.

- Де Софія? 

Володимир відступив крок убік. Соня нерухомо сиділа на стільці. Вона глянула на Олега і відвернулася. У її погляді Олег побачив недовіру, розлюченість і страх одночасно.

- Не чіпай її, - нарешті Олег зміг пройти вперед.

- Не хвилюйся, вона у безпеці. Все, що вам потрібно зробити - пояснити, які зміни ви внесли у первинні дані і ви вільні. Я вас довго не затримаю. 

Олег не впізнава у цьому чоловікові колись люблячого батька. Перед ним стояла зовсім чужа йому людина. Його погляд був схожий на божевільний. Це найбільше лякало Олега. "Як він міг так змінитися? Чи може влада винаходу настільки засліпила його?" - думки вихором кружляли в голові Олега, додаючи ще більше тривоги.

- Ні, ти не скористаєшся винаходом, - у розмову втрутилася Соня, - я не дозволю.

Володимир повернувся до неї, самовдоволена посмішка не сходила у нього з обличчя. Складалося враження, що він грає з ними як кіт, що загнав двох мишей у куток, і виходу у них немає. Рано, чи пізно вони змушені будуть зробити те, що йому потрібно.

- Ви взагалі маєте бути мені вдячні. Якби не я ви не повернулися б. Чи не так?

- Як ти дізнався де знаходиться винахід? - Олег намагався відтягнути час, аби хоч трохи набратися сил.

- Це було не важко, - Володимир підійшов блище до Олега, - хоч ти й перестав зі мною спілкуватися, я знав де ти мешкаєш, адже хвилювався за тебе. Постеживши декілька днів, Максим розповів, що ти кожного дня ходиш у це Богом забуте місце. Продовжувати? - не дочекавшись відповіді Володимир говорив, насолоджуючись своїм тріумфом. - А далі все дуже просто. Вночі, зламавши вашу охоронну систему, до речі людина, яку я найняв, сказала, що це було не складно, встановив прослушку. Я чув все, що ви обговорювали між собою.

- Я ж говорив, що нічого йому не повідомляв, - Олег звернувся до Соні, - ти маєш повірити мені. 

- Повір йому, - Володимир засміявся вголос, - він не укладав зі мною ніяких угод, просто привів мене сюди, навіть не підозрюючи цього. 

Софія глянула на Олега. Вона не знала чи це дійсно правда, але мала на меті одне - знищити винахід.

Максим, помічник Володимира, стояв у кутку і спостерігав за всіма, хто знаходився в кабінеті. Його очі, холодні та невиразні, ковзали по обличчях присутніх, фіксуючи кожен рух. Вони один поперед одного втручалися у розмову, щоб доказати свою правоту. Тільки Олександр тихенько стояв біля комп'ютера, що з'єднувався кольоровими дротами з кріслом, і щось виписував у нотатника. Занурений у свої записи, іноді зосереджено хмурив чоло, наче розгадував складну загадку. Здавалося, він зовсім не звертав уваги на інших. Якби у його бік полетіло щось важке він би навіть не відступився. 

У кімнаті стояв легкий запах озону, вказуючи на те, що прилад занадто довго працює. Але ні в кого це не викликало занепокоєння. 

- Батько був правий, коли говорив, що ти зовсім схибився на дослідженнях іншого виміру. - Соня встала з стільця. Вона зробила декілька кроків на зустріч Олегові, продовжуючи говорити з Володимиром. - Чи ти не розумієш чим це може скінчитися? В кінці кінців ти не Орфей, що рятує свою кохану з царства мертвих.

- Твій батько обдурив мене, - посмішка зникла з лиця Володимира, - він втік разом з приладом. Ми вдвох працювали над винаходом, а він викрав його на фінальній стадії. Захотів всю славу забрати собі. - Володимир зробив паузу. Він відчував роздратованість. - І все б нічого. Я був готовий змиритися з його зрадою, але померла моя кохана дружина, твоя мама, - Володимир звернувся до Олега, - з того часу я по-іншому почав сприймати прилад до якого доклав руку. Він міг подарувати мені можливість повернути Риту. Я стільки років чекав на цю мить, коли, нарешті, сяду під скляний купол. Тож не смій мене вчити! - Володимир підняв голос. - Ти не можеш уявити, як це - втратити когось настільки важливого.