Розділ 26

Соня стояла на подвір'ї будинку, який водночас схожий на її рідний дім, і зовсім чужий у цьому іншому вимірі. Вона не могла стримати емоцій, її серце стискається від болю і розпачу. Соні хотілося разом з батьком повернутися у реальний світ. Натомість тепер її охоплювало відчуття безпорадності. Руки опустилися, а душу з'їдала втрата. Софія не могла змиритися з думкою, що втратила ще й тата, поховавши маму рік тому. Та вона не очікувала зустріти її тут, без жодних почуттів з пустими поглядом.

Соня дивилася на свого батька, вони обоє мовчали. Здавалося, ніхто не наважувався порушити тишу. Обом було важко усвідомити, що це їхня остання зустріч. Її серце билося так швидко, ніби ось-ось зупиниться. Кожен подих здавався важким, а очі затуманилися сльозами. "Що ж тепер?" – подумала вона, але вголос так і не спромоглася щось промовити. По щоках Софії текли сльози. Віктор витер їх великим пальцем, і нарешті обійняв доньку. Якби міг то не відпускав би її нікуди. Але їм час було вибиратися звідси. Відчуваючи тепло обіймів батька, Соня зрозуміла, як багато значить для неї ця мить. Вона запам'ятала кожну секунду, кожен дотик, кожен подих рідної людини.

Олег не втручався у прощання батька і доньки, розуміючи всю важливість цієї миті. Він знав, що для Соні це перша, і нажаль остання зустріч із Віктором. Вони більше не зможуть повернутися в цей вимір, бо винахід, що дозволяв їм мандрувати між світами, домовилися знищити. Рішення було прийнятим, аби жоден більше не потрапив у світ мертвих і не турбував їх душі. Відтепер ворота між світами мали бути закриті назавжди, і ніхто не міг змінити цей вибір.

Соня відступила на крок, намагаючись запам'ятати батька, його добрі очі та рішучий вираз обличчя. Вона знала, що цей момент залишиться з нею назавжди, інших спогадів про батька не буде. Незважаючи на біль і розпач, вона зрозуміла, що повинна йти далі.

- Не засмучуйся, - ледь чутно прошепотів Віктор.

Соня мовчала, не в силах вимовити бодай слово. Нарешті втрутився Олег.

- Якщо ми хочемо вибратися вчасно, то нам треба йти.

- Ти правий, - повернувшись до Олега, відповіла Соня, - ще хвилинку.

Олег махнув головою в знак згоди.

- Я так довго шукала шлях до тебе. Вірила, що справлюся з усіма перешкодами, виправдаю твою надію і... - Сона видихнула, - і нарешті витягну тебе з цього клятого місця. Чому ти не дочекався мене у тому підвалі? Чому пішов сюди сам? - Соня знала, що на ці питання не дочекається відповіді. Виправляти щось було занадто пізно. 

Віктор дивився на вже дорослу доньку, певно чи не вперше жалкуючи про своє рішення дійти до кінця у своєму експерименті.

- Ти зробила більше ніж я міг очікувати, те, що не вдалося мені, можливість повернутися до реального світу. Зараз ти мусиш йти, аби не втратити цей шанс на повернення, - Віктор ще раз обійняв доньку.

Соня кивнула, відчуваючи, як її серце стискається від болю і смутку. Вона обережно відійшла від батька, намагаючись не показувати, як їй важко, поступово підходячи до Олега.

Прощатися більше не було сил. Віктор стояв на ганку і махав рукою. Соня помахала у відповідь. 

— Підемо, — тихо промовила вона до Олега, відчуваючи, що більше не може залишатися тут хоча б на хвилину.

Олег підійшов до неї, тримаючи її за руку, вони разом рушили до виходу з цього світу. Соня ще раз обернулася, щоб побачити батька востаннє. Його постать ставала дедалі більш розмитою, але його образ залишався у її спогадах назавжди.

На диво вулиці були порожні, ніхто не спостерігав за ними. Мовчазні будівлі, дерева, провулки — все виглядало звичним. Тепер місто, якщо можна його так назвати, майже нічим не відрізнялося від реального. Подорожні йшли мовчки, кожен думав про своє. 

Соня відчувала, як важкість світу, що залишився позаду, стискає плечі. Її думки були сповнені спогадами про батька, про їхнє прощання, про ті слова, які так і не встигли прозвучати. Вона намагалася знайти розраду у тиші, що огортала їх, і в підтримці Олега, який мовчки йшов поруч.

- Скільки залишилося часу? - Нарешті спитав Олег.

- Дві години, гадаєш ми встигнемо? 

- Якщо будемо рухатися швидше, то цілком можливо. Ми ж знаємо дорогу назад, отже не будемо витрачати час на її пошуки. Тим паче ми майже на місці, двері мають буди за кількадесят метрів. —  Промовив Олег, стискаючи її руку трохи сильніше, щоб підтримати.

Соня кивнула, відчуваючи, як сльози знову навертаються на очі. Вона глибоко вдихнула, намагаючись зібратися з силами.

— Я знаю, — відповіла вона.

Перед ними знову почав з'являтися туман, немов би підказуючи, що от-от має бути перехід до лісу з безмежною річкою. Олег і Соня поспішали, не зважаючи на втому і голод. Шість годин мандрівки без відпочинку все ж позначилися на них обох. Але вони мусили продовжувати йти, знаючи, що кожен крок наближає їх до виходу з цього світу.

Туман ставав ще густішим, вкриваючи все навколо серпанковим відтінком сірого. Соня відчувала, як утрата сил поступово оволодівала нею, але вона не зважала на це. Їй треба було триматися на ногах і продовжувати рухатися вперед. Залишки адреналіну допомагали в цьому їм обом.