Розділ 25

Володимир міряв кроками кабінет. Він нервово глянув на годинник, майже третя. Думки вирували в голові, змушуючи його серце калатати швидше. Всі навколо нього поводили себе стримано, їхні обличчя не виказували жодних емоцій. Зрештою, він розумів їх байдужість, адже вони не до кінця розуміли всю значимость винаходу.

Він підійшов до вікна. За склом виднівся міський пейзаж, вулиці, здавались похмурими. Шум автомобілів та віддалені голоси не приносили втіхи. Все це було таким далеким і неважливим в порівнянні з тим, що відбувалося тут, у цьому маленькому кабінеті.

Володимир згадав ночі, проведені за кресленнями і розрахунками, нескінченні години, коли він і його колега, сиділи за своїми робочими столами, обмірковуючи кожну деталь, кожен маленький нюанс. 

Його погляд ковзнув до скляного куполу. Коли вони повернуться?  Він відчував, як напруга піднімалася всередині нього, змушуючи його руки тремтіти. Володимир знову подивився на годинник і відчув, як кожна хвилина здається вічністю.

- Скільки часу залишилося до їх повернення? - Вкотре за цей день Володимир задавав одне й те саме питання своєму помічнику.

- Трохи більше двох годин, - пролунала коротка відповідь.

Володимир підійшов до стелажу і взяв до рук незрозумілу йому деталь, відчуваючи її холодний метал. В його думках майоріли спогади про те, як вони з Віктором вперше дійшли до цієї ідеї. Він згадав перші прототипи, які не працювали взагалі. Згадав і їхні тріумфи, коли кожна нова спроба давала свої результати.

- Я близько, - тихо промовив він, аби його ніхто не почув. - Дуже близько.

Неподалік від винаходу стояв Олександр, вивчаючи всі записи, котрі знайшов на столі біля комп'ютера. До відео він ще не дійшов. За короткий термін від нього вимагали результатів. Він відчував тиск часу, який нещадно насувався на нього. Переглядав сторінку за сторінкою кожного нотатника, який мав відношення до винаходу, швидко скануючи кожну сторінку і намагаючись зрозуміти ключові моменти. Проте обсяг і складність матеріалів були настільки великими, що Олександр відчував, як час протікає швидше, ніж він може освоїти всю необхідну інформацію. Він витер піт з лоба.

- Це фізично  неможливо, вивчити стільки матеріалів за декілька годин. - Нарешті промовив він, зважаючи на обставини. - Мені потрібно більше часу аби розібратися у всьому. Ми ж не якийсь примітивний механізм розглядаємо. - Він відійшов від столу, потираючи скроні.

- Я не розумію, що саме вас обурює, адже плачу вам не малі гроші за вашу роботу, тож виконуйте її. Перегляньте відео на комп'ютері  в кінці кінців, чи я маю давати вам підказки. Зовсім скоро вони повернуться, якщо все зробили правильно. Тоді я вимагатиму від них роз'яснень - Володимир роздратовано дивився на Олександра, він майже перейшов на крик - а поки це ваш обов'язок, продовжуйте. - Йому вже кортіло сісти у крісло під скляний купол, і вирушити до своєї коханої Рити. Вона була його всесвітом, його натхненням і причиною всіх цих зусиль. Скільки років він її не бачив, не тримав за руку? Зустріч з нею - все, чого він жадав всі ці роки. 

Чим ближчою була його мета, тим більше Володимир нервував. Йому ледве вдавалося приховувати свій стан. Він був одержимий однією думкою, повернути Риту з потойбіччя. Кожен крок, кожен подих він присвятив цій мрії.

Володимир відчував, що його думки плутаються у лабіринтах бажань і сподівань. Справжня мета його зусиль була набагато глибше і складніше, ніж здавалося ззовні. Він знаходився на межі між світами, де час тягнувся з непередбачуваною швидкістю, а серце билося так, ніби воно прагнуло зупинити сам хід подій. Скоро очікування справдяться. Нарешті він отримає те за чим всі ці роки полював. Кожна хвилина наближала його до мети, яка виглядала як святий грааль. Цей винахід, що дозволить йому перейти в інший вимір, мав привести його до дружини, яка померла багато років тому. Він уявляв, як вона посміхатиметься йому, як вони разом стоятимуть під зоряним небом, тримаючись за руки. Володимир марив цим, скільки безсонних ночей уявляв, як знайде Риту і поверне її. 

— Володимире, — Максим обережно торкнувся його плеча. — Ми повинні бути готовими. Коли вони повернуться, то не мають  бачити нас тут.

— Я знаю, — перебив його Володимир. — Але я не можу чекати більше. Кожна хвилина для мене — це вічність. Залишилося лише трохи. А втім байдуже, все рівно для них буде повною несподіванкою побачити наша присутність. Не зважай, продовжуйте. 

Максим кивнув на знак згоди. Він помітив зміни у поведінці Володимира. Його знервований стан, погляд, сповнений відчаю не можна було не помітити. Складалося враження, що Володимир знаходиться на грані божевілля. Це не той чоловік, якого Максим знав все життя.

— Тільки не робіть нічого поспішного, — сказав Максим, намагаючись заспокоїти Володимира — Ми повинні діяти обережно.

Володимир не відповів, занурившись у свої думки. Він знав, що все може піти не так, але вже не міг зупинитися. Він повинен продовжувати, інакше його місія не мала сенсу. Залишок часу пройшов у напруженій тиші. Кожен звук здавався загрозою, кожен рух — ризиком. Але Володимир знав, що назад дороги вже немає.