Розділ 24

Соня дивилася на свого батька, що наближався до неї. Він посміхався їй, але його очі були наповнені якимось незвичайним сумом. Здавалося, немов би вони в реальному світі, зараз зайдуть у будинок, і поспілкуються за чашкою чаю. Але ні. Вона стояла перед власним будинком у іншому вимірі. Цей світ, який створив її батько зовсім інший. Відмінність його полягає у тому, що тут немає нічого живого, Безликі, що існують у цій реальності, похмурі будинки... Все довкола гнітило її. Вона стояла не маючи сили посміхнутися батькові у відповідь.

Віктор підійшов до неї, і без жодних слів обійняв. Не очікувано для себе, Соня обійняла його у відповідь. Скільки років вона чекала цієї зустрічі? Соня не могла стримати емоцій. Їй хотілося розповісти йому про все, що відбулося з нею за всі ці роки його відсутності. Хотіла дізнатися чому він так рідко писав їй, і взагалі не приїжджав?  Та, хіба Соня могла уявити собі, що саме так все станеться. 

Віктор поглянув на неї з ніжністю, яка тепер була переплетена з тугою. Він знав, що цей світ є  для неї дивною та незрозумілою реальністю. Невпевненість Соні була зрозуміла, але в той же час, у її очах була іскра надії. Вона знайшла свого батька, хоч і в цьому незвичайному місці. Обійми стали моментом, на який вона заслуговувала.

- Як довго я тебе не бачив. Стільки втрачено часу. - Голос Віктора звучав тихо, немов би він боявся, що його хтось почує.

- Я шукала шлях до тебе. До сих пір не вірю, що все вдалося. Ми прийшли, щоб забрати тебе звідси. - Соня не могла припинити говорити. Радість поволі накривала її.

Віктор похитав головою, сумний вираз з'явився на його обличчі.

- Доню, все не так просто. Цей світ, він тримає мене тут. Я вже не можу повернутися.

Олег спостерігав за возз'єднанням батька й доньки. Ця зустріч була не лише радісною, але й наповненою страхом перед невідомим майбутнім. Тут, у цьому дивному світі безжиттєвих тіней, нічого не надавало йому впевненості. Він думав про те, що може статися далі. Чи зможуть вони повернутися до свого реального світу? Чи можливо, це лише початок ще більш складних випробувань? 

Соня зціпила зуби, намагаючись не показувати, як сильно її ранить ця правда.

- Але ми можемо спробувати, – відповіла вона. – Ми повинні спробувати. Мама... вона тут назавжди, я неможу й тебе покинути у цьому вимірі. - Соня відчула, як їй стає важко дихати, ком підступив до горла. Вона стримувала себе аби не заплакати.

- Треба йти всередину. Зараз, зачекайте. Я відведу Ольгу до будинку.

Віктор підійшов до матері Соні. Вона так і стояла нерухомо, немов би загіпнотизована. Він легенько взяв її за руку і відвід у будинок. Софії здалося дивним, що мама не кидалася на нього, як той у будинку, куди вони заходили.

- Можливо, за стільки років, батько зміг приборкати Безликих? - Соня промовила свої думки  в голос.

- Я також про це думав. 

За мить Віктор вийшов з будинку до Соні та Олега. Він жестом покликав їх увійти.

Якусь мить Соня вагалася, одночасно вона хотіла все вирішити, і боялася почути всю розповідь батька. Вона глянула на Олега, шукаючи у ньому підтримку.

- Ти можеш не заходити. Але твій батько чекає на тебе. Тим більше ми стільки пройшли, щоб дістатися сюди. - Олег бачив зволікання подруги. - Ми маємо про все дізнатися. 

Соня глибоко зітхнула, намагаючись зібрати всі сили та рішучість.

- Я зможу. - Впевнено промовила, і пішла до будинку.

Вони увійшла всередину.  Роззирнувшись, Соня помітила, що все знаходиться на своїх місцях. Будинок майже нічим не відрізнявся. На відміну від попереднього тут були меблі, картини, все як вдома у реальному світі. Від того ставало ще більш сумно.

Вона відчувала, ніби потрапила у спогади про минуле, де все було цілісним і безпечним. Соня підійшла до столу, торкнулася старої фотографії у рамці, на якій була їхня сім'я. Вона відчувала тугу за тим часом, коли безтурботно ходила по будинку, спілкувалася з мамою і готувала з нею щось солоденьке. Соня відвернулася і сіла напроти батька. Занадто важко було все це згадувати.

- Я знав, що ти впораєшся, - Віктор порушив довготривалу тишу. - Але ти не сама.

Соня кинула погляд на Олега, який стояв позаду неї.

- Одна я б не змогла. Це мій колега і друг Олег. Ми разом йшли до цієї мети.

Олег зробив крок вперед, він взяв ще один стілець і сів біля Софії. 

- Ми разом вивчали ваші записи, - промовив він, - і знайшли помилку, через яку ви тут застрягли. Тепер  можете повернутися разом з нами.

- Так, ми все виправили, - втрутилася Соня, - за стільки років ти нарешті вийдеш звідси. - Вона дивилася на свого батька, благаючи його погодитися. 

- Ні, я не можу. 

- Але чому? - Соня ніяк не могла стриматися від емоцій, що переповнювали її. - Я так довго до цього йшла.

У повітрі застигла пауза. Всі троє мовчали, немовби боялися вимовити хоча б слово.

- Добре, тоді поясни, що це за світ? - нарешті промовила Соня.