Розділ 23

Вони йшли вулицею, що на цей раз була переповнена її жителями. Навколо панувала тривожна тиша, лише звуки їхніх кроків відлунювали по вулиці. На кожному подвір'ї стояла істота. Нерухомі, вони тільки спостерігали своїми пустими очима. Кожен будинок здавався покинутим, але водночас живим, наче він теж спостерігав за ними.

Олег намагався не дивитися на ці моторошні постаті, але його погляд мимоволі зупинявся на кожній із них. Їхні обличчя були без виразу, але від них віяло холодом. Він не міг позбутися відчуття, що ці порожні очі бачать усе, навіть його найглибші страхи. Олег відчував, як мороз пробігає по спині. Новий поворот приносив їм нову групу спостерігачів, незмінно нерухомих та мовчазних.

- Хто вони, всі ці люди? Я навіть не знаю, як їх можна назвати, - тихо промовив Олег.

- Безликі, - ще тихіше відповіла Соня, - я назвала їх так. Вони не мають нічого спільного з людьми. Ти бачиш їх пусті погляди? 

- Але чому вони стоять нерухомо? Тей в будинку доволі таки спритний, - Олег роздивлявся кожного хто проводжав їх поглядом, - нам пощастило, що у того чолов'яги не було домашнього улюбленця. 

Соня простежила за поглядом Олега. Поруч із старенькою сидів її кіт. Він нічим не відрізнявся від своєї господарки. Такий же моторошний, і такі ж чорні очі. 

- Ти помітив як вони одягнені? Немов би...

- Їх щойно поховали, - продовжив Олег, - чому вони спостерігають і не переслідують нас? Цікаво, вони спілкуються між собою?

Соня на мить замислилась, а потім відповіла:

- Не впевнена, але гадаю, що саме крик того чолов'яги привернув їх увагу. Він, немов би, подав їм сигнал на який вони всі повиходили на вулиці. Якщо ти правий, і у нашому світі вони померли, то можливо тут вони прив'язані до того місця, де проживали. Саме тому не можуть покинути свої домівки.

- Цікава теорія. Тоді нам поталанило, адже ці істоти неймовірно сильні. Той у будинку схопив мене і ледь не вбив, коли потягнув за собою у кімнату. Добре, що він тебе не зачепив.

Соня кинула швидкий погляд на Олега.

- Як ти себе почуваєш? - від хвилювання і адреналіну вона й забула спитати свого друга про його самопочуття.

- Трохи паморочиться і болить голова. А загалом я в нормі.

- Це може бути струс мозку. Коли повернемося, ти обов'язково сходиш до лікаря, щоб впевнитися, що з тобою все гаразд. Не можна недооцінювати можливі наслідки після удара по голові.

- Так, ти маєш рацію, ми обов'язково сходимо до лікаря, а поки не хвилюся, - Олег посміхнувся, намагаючись підбадьорити її. 

Соня схопила Олега за руку і стиснула її. Вона була виснажена, але зупинятися не хотіла. Залишилося пройти зовсім трохи. Вони рухалися занадто швидко.

- Все, більше не можу так швидко. Даремно ми не набрали води. Зараз би хоч краплю випити. 

Вони обоє були виснажені, вже яку годину на ногах, відсутність їжі та води могла відчутно вплинути на їхні сили. Невпинно долаючи важкі перешкоди, вони відчували, як кожен крок стає важчим і вимагає від них все більше зусиль.

- Ти впізнаєш де ми зараз?

- Так, ми майже дійшли до мого дому. Але тут так похмуро. Немов усе втратило кольори. 

- Добре, що безликі, чи як ти їх назвала, не женуться за нами. Важко було б сховатися від них.

Соня раптово зупинилася. Її очі застигли на одній точці.
- Що трапилося? Ти щось побачила? 

Соня повільно підняла руку і вказала вперед.

- Ми прийшли, - тихо промовила вона, - ось мій будинок.

Перед ними стояла будівля, що здавалась забутою часом, з похмурими стінами і порожніми вікнами, мов очі безликих істот. На подвір'ї її будинку стояла фігура, від якої холола  кров у жилах Соні – її мама, яка померла рік тому. Вона теж була одягнена в одяг в якому її поховали, і дивилася на них пустими чорними очима.

- Мамо... - здавлено прошепотіла Соня, і сльози миттєво наповнили її очі.

Олег обійняв її за плечі, не знаючи, що сказати. Це було важко осягнути – моторошно, і болісно.

- Нам треба потрапити всередину, може Віктор там? 

Соня кивнула, витираючи сльози, намагалася зібрати всі сили. Вони стояли напроти її матері, що колись була живою і люблячою, тепер тільки порожня оболонка серед інших безликих.

Раптом за вікном ворухнулася штора. Це привернуло їхню увагу. Вже за мить на порозі дому стояв чоловік, Соня відразу впізнала у ньому свого батька. Він не був схожий на тих істот, що зустрічалися їм по дорозі. Навпаки, майже не змінився. Такий, яким Софія бачила його на екрані комп'ютера. За стільки років спроб і помилок, нарешті вона знайшла його.