Розділ 22

Двері за спинами подорожуючих зачинилися. Вони стояли у вимірі, який повністю відрізнявся від попереднього. Ні лісу, ні річки. Повна тиша, як у вакуумі. Навколо них клубився туман. Попереду, по обидва боки дороги, що вела прямо у незвідане, стояли будинки, силуети яких ледь вимальовувалися крізь імлу. Невідомість і напруження наповнювали кожну мить, змушуючи їх насторожено вдивлятися в туман, що приховував загадки цього нового світу.

Соня та Олег стояли мовчки, оточені густим туманом і тишею, яка здавалася майже відчутною. Їхні очі зустрілися на мить, шукаючи підтримку одне в одному.

- Нам потрібно рухатися далі, - сказала вона тихо, але твердо.

- Так, стояти на місці немає сенсу.

Соня обережно пішла попереду. Вона знала, що саме тут батько чекатиме на неї. Кожен крок віддавався луною в тиші, а туман навколо них, здавалося, лише згущувався. Вони просувалися вперед, уважно роздивляючись все навколо себе, готові до будь-якої несподіванки.

- Дивно, що ми не зустріли тут нікого, - першим порушив тишу Олег, - невже й надалі ніхто не трапиться нам по дорозі? Бо це було би дивно створити світ і жодної душі у ньому. Повинна бути якась мета? - Олег поглянув на Соню, сподіваючись на її думку.

Соня майже не звертала уваги на свого співрозмовника. 

- Ти стала якоюсь дивною після того лісу. Не промовила ні слова.

- Мабуть, ти маєш рацію, має бути якась мета. - Відповіла вона нарешті. - Чесно кажучи, я очікувала побачити зовсім інше. Тобто, ми мали бути не тут, - Соня роззирнулася, - нічого не розумію. Чому не має послідовності? Це ж околиця мого міста. Точна його копія, тільки похмура і сіра. Я гадала, що батько веде нас до свого будинку, де провів дитинство. 

- Можливо у його експерименті щось пішло не так? Все могло зміститися. Або він навмисно саме так створив ці світи. 

- Потрібно йти далі. Неподалік мій будинок. Думаю батько там.

Після кількох хвилин мовчазної ходи, вони помітили, що туман почав розсіюватися. Навколо них прослідковувалися зміни. Соня і Олег обмінялися поглядами, відчуваючи, що їхній шлях веде до чогось більшого, ніж вони могли уявити. Дорога, яка простягалася між будинками, виглядала пустою та забутою. Кольори навколишнього світу здавалися втраченими у сірому місті, де навіть найяскравіші квіти виглядали пожовклі та безжиттєві. Вони крокували вулицею міста, яке, здавалося б, давно покинули жителі. Будинки стояли безжиттєво, зі слідами часу на своїх стінах. Вікна були зашторені пилом, а двері запечатані, ніби їх ніхто не відчиняв десятиліттями. Лише рідкісні дерева розсипали своє листя по вулиці, створюючи незвичайну атмосферу опалого осіннього лісу всередині міста.

- Відчуваєш ці зміни? - Соня почала рухатися повільніше.

- Таке враження, що хтось спостерігає за нами. І це явно не твій батько.

- Я також це відчула.

Соня почала прислухатися до звуків, їй здалося, що вона щось чула. Звуки ніби заплуталися у тиші, що панувала у тому пустомі місті. Вона спробувала розпізнати, що саме почула. Але чим більше зосереджувалася на звуках, тим більше здавалося, що вони віддаляються.

- Ти чуєш цей гомін? - Соня була збентежена, ще мить тому стояла тиша.

Олег почав роззиратися довкола, він хотів зрозуміти, звідки могли долинати шум. Йому здається, що він помітив рух у одному з вікон. Тінь промайнула швидко, але досить чітко, щоб привернути його увагу.

- Подивися туди, — шепотів він, показуючи на вікно. - Я впевнений, там хтось є. Здається, хтось чи щось спостерігає за нами,— зізнався Олег, його очі виражали недовіру та страх.

- Мені здається чи стає холодніше? Я починаю промерзати.

Поступово прохолода ставала все відчутнішою, ніби ледь вловимі плащі холоду накривали їхні плечі та обличчя. Соня була здивована від цього несподіваного відчуття, яке проникало через одяг і пронизувало кожну клітинку її тіла. Олег теж відчув цей холод, його дихання стало видимим, немов димок у холодному ранковому повітрі. 

- Тут дійсно дуже холодно.

Цей несподіваний перепад температури викликав у них обох почуття невпевненості та тривоги. Вони  не розуміли, чи це природне явище, чи щось більше, що стосується саме цього місця. Здавалося, вони обоє почали відчувати неспокій і страх до цього місця. Складалося враження, що в них прокинулася параноя, яка наростала з кожною хвилиною. Холод, що пронизував їх, віддзеркалював стан їхніх душ, хилячи до невизначеності та тривоги.

- Ще довго йти? Можливо подивимося, що у цих будинках? - Олег показав на споруди, що виднілися попереду. Я там бачив когось. Це може бути Віктор. У будь-якому випадку треба перевірити.

- Хотіла запропонувати тобі те саме. Якщо у будинку хтось є, навіть, якщо це не батько, можливо згодиться допомогти нам. 

Вони почали рухатися швидше. Щось таки відбувалося довкола. Все змінювало свої кольори, ставало гнітючим, похмурим. Чим ближче вони були до будинків, тим більше розігрувались їх страхи. Підійшовши до будинку, Соня почала відкривати двері.

- Вони не замкнені.

- Було би дивно якби навпаки.