Розділ 21

Володимир насолоджувався обідом у ресторані. Відварена біла спаржа з яйцем пашот, все прилито голландським соусом і дві скибки свіжоспеченого хліба з маслом. Його улюблена страва. Відвідувачів було не багато, тому можна було поснідати в тиші. Година спокою кожного дня надавала йому зосередженості у подальших справах. Адже починаючи з дев'ятої, день у нього був розписаний похвилинно. Володимир перегортав сторінки свіжої газети, його думки повільно пливли між новинами і роздумами про майбутні зустрічі. Тиша ресторану порушувалася лише м'яким шурхотом паперу. Він поглядав на годинник, відзначаючи, що насолоджуватися тишею, залишалося всього п'ятнадцять хвилин.

Не встиг Володимир відрізати шматок, побачив свого помічника, що переминався з ноги на ногу, не наважуючись підійти. Володимир махнув рукою, показуючи цим жестом, що можна підходити й продовжив їсти. 

Обминаючи столи з білими скатертинами, Максим направився до Володимира, впевнений, що розповість гарні новини. Він зупинився біля столика. 

- Сідай. Замовиш, щось? 

- Каву, якщо можна. - Максим взяв стілець, що стояв біля сусіднього столика і сів напроти Володимира.

- Дві чашки еспресо, будь-ласка, - Володимир звернувся до офіціанта, молодого хлопчини, що стояв у кутку не далеко від гостів закладу. Той відразу побіг виконувати замовлення. 

- Маєш щось для мене? - По тарілці Володимира розтікся жовток. Це на мить відволікло Максима. 

- Так, підтвердилася інформація про запуск винаходу.

- Ви впевнені, -  Володимир говорив спокійно, ніж, що він тримав у руках, ковзав по тарілці.

- Звичайно, ми слідкували за кожним їх кроком. 

Офіціант приніс каву. 

- Добре. Тоді чекай на мене в автомобілі я зараз підійду. 

Максим одним ковтком випив каву й відразу пішов до автомобіля. 

Закінчивши обід, Володимир витер губи серветкою і піднявся з-за столу. Його день знову повернувся до звичного ритму. Спокійний ритуал щоденного обіду давав йому сили та енергію для подальшого дня. Привітно кивнувши офіціантові, він не кваплячись, дістав гаманець, розрахувався, залишивши щедрі чайові, направився до виходу,  готуючись знову поринути у вир справ. Впевненість та спокій, які надавали ці короткі моменти тиші, супроводжували його протягом усього дня.

На вулиці було доволі тепло. Дерева почали покриватися листям, пташки наспівували дзвінкі мелодії. Виходячи з ресторану, він відчув, як теплий весняний вітерець лагідно торкнувся його обличчя. Володимир зупинився на мить, вдихнувши свіжого повітря. У його голові промайнув образ її усмішки, і серце наповнилося рішучістю та теплом. Він по-іншому почав сприймати все довкола себе. Помічати те, на що раніше не звертав уваги. Володимир змінювався заради неї, тієї яку кохав усе своє життя й саме через неї затіяв цю гонитву, аби чим швидше обійняти, і більше ніколи не відпускати. 

Поспішаючи до автомобіля, він ще раз подумки повторив план дій. Усі кроки, кожна дрібниця були ретельно продумані. Володимир знав, що не має права на помилку, адже від цього залежало його майбутнє з Ритою, його дружиною. Він був готовий зробити все можливе, аби їхнє возз'єднання стало реальністю.

Максим чекав Володимира у автомобілі, нервово постукуючи пальцями по керму. Володимир швидко зайняв своє місце на пасажирському сидінні, і вони рушили вперед. 

Засвітився екран телефону. Володимир чекав цього дзвінка. Він спокійно підняв трубку. 

- Слухаю. 

Пролунав знайомий голос. 

- Гадаю вам треба під'їхати до лабораторії наших науковців, - ще один помічник розмовляв з Володимиром.

- Я вже їду. Ви всередині?

- Так, але очікуємо на вас. 

- Тоді спостерігайте за приладом, я напівдороги.

На цьому коротка розмова закінчилася. Володимир ще на крок наблизився до своєї мети. Й зовсім не зважав на наслідки, які можуть бути незворотніми.  Він подивився на Максима, який напружено стежив за дорогою.

— Додай швидкості, — коротко наказав Володимир.

Максим кивнув і натиснув на педаль газу. Автомобіль мчав вулицями, пронизуючи міський рух, немов стріла. Володимир відчував, як його серце б'ється швидше. Кожен поворот, кожен сигнал світлофора здавалися йому вічністю. 

Приїхавши до лабораторії, Володимир швидко вийшов з машини. Двері перед ним відчинилися, і він побачив своїх підлеглих, які спостерігали за винаходом. 

— Що ми маємо? — запитав він, підходячи ближче до приладу.

— Винахід готовий до фінального тестування, більше того, ним вже скористалися, — відповів учений, поглянувши на Володимира. — Усе залежить від вас, але я пропоную зачекати. Судячи з даних, вони скоро мають повернутися.

Володимир відчував, як напруга наростає, але не дозволив собі показати хвилювання. Він знав, що цей момент може змінити все його життя. Тому не хотів поспішати, будучи за крок до мети.

— Зачекаємо, — твердо сказав він.

Прилад гудів, світло під куполом миготіло. Володимир полегшено видихнув. Він знав, що тепер ніщо не зможе його зупинити.