Розділ 17

У кріслі сидів чоловік п'ятидесяти років, але сивина вже покрила його голову. Курячи сигару, він запонював весь кабінет димом, насолоджуючись краєвидом із вікна. Все місто відкривалося йому мов на долоні. Люди, наче мурашки, рухалися вздовж вулиці, автомобілі один за одним пролітали й ховалися за поворотом. Життя у місті вирувало, та весь гамір не долітав до того, хто за цим всім спостерігав. Він насолоджувався тишею, яка перетворила його кабінет у острів спокою серед міської метушні. Раптом за спиною почувся стукіт, що відволік його від роздумів.

- Заходь, - власник кабінету чекав на гостя. Чоловік, одягнений у діловий костюм увійшов до кабінету.

- Є якісь новини? - ще й досі дивлячись у вікно, спитав Володимир Анатолійович.

- Схоже винахід Віктора запрацював. Тобто, ми майже впевнені в цьому, але вирішили все ж перевірити. Я гадав ви маєте про це дізнатися.

Ця звістка викликала цікавість у Володимира. Він повернувся до свого співрозмовника.  Жестом запропонував помічникові присісти на стілець.

- Світлано, дві кави, - натиснувши на кнопку телефону, промовив Володимир.

За мить у кабінет увійшла молода дівчина з двома чашками кави, поставила їх на стіл і в мить зникла за дверима. Володимир взяв чашку й надпив гіркий напій.
Максим, так звали помічника Володимира, роздивлявся позолочений візерунок на чашці. 

- Що ж стільки років пройшло з моменту розробки до запуску... - Володимир піднявся зі свого крісла й підійшов до колекції дуже рідкісних ножів, що висіли на стіні. - Розглядаючи їх, він продовжив, - як тільки інформація підтвердиться, відразу повідом мені.

- Добре, я можу бути вільний? 

- Так, - Володимир не любив довгих, пустих балачок. Усі це знали, тож у кабінеті не затримувалися. 

Тому Максим піднявся і вийшов з кабінету, так і не допивши каву. За ним зачинилися двері. Володимир залишився на одинці. Він дістав гаманець і відкрив його. Звідти на нього дивилася неймовірно вродлива дівчина, років двадцяти п'яти. Великі карі очі й лагідна посмішка. Він завжди тримав це фото при собі з моменту смерті його дружини. 

- Я знав, що рано чи пізно це має статися. -  Володимир розмовляв сам  до себе. - Ми скоро зустрінемося, - тихо промовив,  і сховав фото у кишеню.