Розділ 4

Автобус повільно почав рухатися. Соня помітно хвилювалася, але не меншим було задоволення від того, що вирушає у мандрівку. Вона дивилася у вікно аби трохи заспокоїтися та руки міцно трималися  за крісло. 

- Вперше подорожуєте на одиці? - Звернувся до Соні сусід. 

- Сильно помітно? - Посміхнувшись, Соня запитала у відповідь. 

- Вас видає розгубленість у ваших очах. До речі мене звуть Олег. 

- Я Соня. 

- Приємно познайомитися. 

- Навзаєм, - посмішка не сходила з обличчя Соні. До знайомства вона не надала значення тому хто біля неї сидить. Занадто вже зайнята була своїм хвилюванням. А зараз помітила, що цей хлопець якого звуть Олег, має приємну зовнішність, зелені очі, світло русе волосся. Й високий на зріст. 

- Ви вперше їдете у Львів? Знаєте, я можу бути вашим гідом. 

- Певно ви добре знаєте місто? 

- Я вже вкотре туди подорожую. Їжджу  у справах, допомагаю батькові. Чи не проти перейти на ти? 

- Не проти. Та й  гід мені не завадить. Якщо, звичайно, буде час показати місто.

- Ти певно вступила у львівський вуз? 

- Ні, я їду до батька. Давно його не бачила. Він там у справах. Займається науковою діяльністю. 

- Ти також майбутній науковець? 

- Навряд, у мене інші вподобання. 

Вони проговорили декілька годин. Соня розповіла йому свою історію. Олег явно був стомлений, але йому було цікаво слухати нову знайому. Вони мали про що поговорити. Знайшлося багато спільного. Як виявилося батько Олега також науковець. У свій час він більшою мірою був зайнятий дослідами, не приділявши уваги синові. Але зрозумівши, що багато на цьому не заробиш, що потрібно забезпечувати сім'ю, він почав будувати бізнес. Доволі таки успішний. 

- То чим займається твій батько? - з цікавістю спитала Соня.

- Він ресторатор. Має мережу ресторанів по країні і декілька готелів. Часу для сім'ї у нього з'явилося більше, але на жаль запізно. Мама померла, тяжко хворіючи. Тож з часом він знову занурився у свої справи. 

- Мені шкода, - Соня опустила погляд.

- Мені також.

Між ними запала тиша. Вперше від початку поїздки. Соня навіть не хотіла уявляти наскіль це важко втратити маму. 

- Знаєш їхати нам ще довго, можна трохи відпочити. - запропонувала вона.

- Гадаю це не погане рішення, - Олег вкрився покривалом яке заздалегідь витягнув із рюкзака, - буде нудно, буди не соромся.

Соня вирішила трохи відпочити. Але якою б вона не була втомленою, заснути все ж не виходило. Занадто не звичайні обставини склалися у дорозі. Чи може таке бути? Вона зустріла юнака, якому змогла так швидко довіритися. Розповісти свою історію. Їхня розмова не виходила у неї з голови. Вона, наче, щось відчувала, але поки не могла зрозуміти, що саме. Щоб відволіктися Соня вирішила почитати. Це завжди допомагало їй заснути. І цей раз не виключення.

Соня прокинулася, тримаючи у руках розгорнуту книгу. Відчуття втомленості нікуди не зникло, а навпаки посилилося, ще й на додачу з'явився головний біль. Вона подивилася на годинник, який показував пів на дванадцяту ночі. Поспала всього півтори години. В салоні автобуса було тихо й майже темно. Більшість пасажирів спали. Тільки декілька людей  насолоджувалися тишею.

Сусід Соні також спав. Хоч він і казав будити його, якщо буде нудно, Соня все ж не насмілилася переривати його сон. Вирішила більш ретельно підготуватися до зустрічі з батьком. Все ж вона не бачила його майже тринадцять років. Вона страшенно нервувала, хоча й говорила собі, що не варто, - "це ж мій тато". Слідом виринала інша думка. - "Але чому він сам не приїде, а наполягає на зустрічі... Можливо сталося щось погане". Думки ще більше стривожили Софію. Хотіла себе заспокоїти, а вийшло навпаки.

Промайнуло ще декілька годин. Кожен з пасажирів займався своєю справою: хтось розмовляв по телефону, хтось читав, дехто спав. Знов братися за книгу не хотілося. Тож Соня вирішила  поспостерігати за краєвидами з вікна й відпочити - ось що зараз їй потрібно. Бо до зустрічі з батьком сил зовсім не лишиться. 

За вікном вона бачила безкраї поля, що тільки но почали зеленіти. Будинки понад дорогою, і ліхтарі, що освічували дорогу. Не помітно промайнуло ще декілька годин. Скоро мала бути чергова зупинка. Хоч трохи можна буде розім'ятися.

Ось автобус звертає на вокзал Рівного, хоч тут не так вже й затишно як гадала Софія. Все ж вона вирішила не сидіти в автобусі цілих двадцять хвилин. Треба було щось перекусити.

Вийшовши з автобуса вона вдихнула свіже повітря. Навпроти неї були невеликі кіоски у яких можна було придбати все, що завгодно. До одного з них направился Соня. Чекаючи на замовлення, вона вирішила прогортати стрічку новин. Раптом у її руках задзвонив телефон.

- Привіт, чим займаєшся? Вибач що телефоную так пізно. Але я не могла заснути. Хотіла тебе почути.

- Я саме передивилася новини. Добре, що ти зателефонувала. Ми саме зупинилися у Рівному.