Пролог

Високий темноволосий чоловік, одягнений у довге сіре пальто, застібнуте до самого верху, крок за кроком віддалявся від будинку.  У руці він ніс чорний чемодан. Там певно сховані важливі документи. Підійшовши до автомобіля, який вже на нього чекав, він повернувся до будинку і помахав рукою. Було важко але він таки змусив себе посміхнутися.

- Татку, - почувся дитячий голос, але авто вже відїхало від дому.

Софія завжди прокидалася у момент, коли чула свій власний голос у вісні. Цей сон сниться її досить часто, і завжди пов'язаний з останнім спогадом про її батька. Вона була лише п'ятирічною дитиною, коли він поїхав, тому їй майже нічого не відомо про нього, крім того, що вона почула від матері або бачила на фотографіях. Після того часу їх зв'язок зводиться лише до листування та коротких телефонних розмов. Навіть у своє повноліття Соня не очікує його приїзду, оскільки це не перший раз, коли батько пропускає  важливу для неї подію.

Легкий стук у двері розігнав її сумні думки та спогади.

- Можна увійти?

- Звичайно, мамо, - Соня знала, що мама привітає її першою. Як і кожного року. Вона увійшла у кімнату, тримаючи в руках невеликий тортик з підпаленою свічкою, яка символічно була у формі цифри 18. Такі подарунки завжди радували Соню.

Мама тримала торта поки Соня згадувала бажання і задувала свічку. Потім як завжди відкушувала кусок торту, замазуючи півобличчя. Все закінчувалися сміхом. Це вже було традицією.

- Дякую тобі. Це найкращий подарунок який тільки може бути.

- Це ще не все. У вечері на тебе чекає більший торт. І я запросила деяких твоїх друзів і рідних. Все ж вісімнадцять років. Сподіваюсь ти не проти?

- Це чудово, - з посмішкою відповіла Софія. 

- Все, треба йти готувати щось смачненьке на вечір.

- Я тобі допоможу.

- Відпочивай, сьогодні твій день. - Двері зачинилися. 

Соня дуже любила свою маму. Вона завжди була лагідною і ніжною до неї. Навіть, коли та малою робила якусь шкоду, мама ніколи не кричала, вона пояснювала, що так робити не можна, і чому. Саме мама виховала її такою якою вона є зараз.

Хоч на годиннику була шоста ранку, довго затримуватися у ліжку Соня не збиралася. Як сказала мама це був її день, тож вона хотіла провести час цікаво. 

Переодягнувшись, Соня спустилася на кухню, де щось робила мама. 

- Я гадала ти поспиш. Ще рано прокидатися. 

- Ні, саме вчасно. Я вирішила, що тепер кожного ранку буду вставати о шостій, починаючи із сьогоднішнього дня, - Софія заварювала чай, - це ще не все, згодом ми з Дариною почнемо бігати зранку. 

- Цікаво, коли ви це вирішили? 

- Вчора, до речі тобі сьогодні на роботу? 

- Ні, я взяла вихідний. 

- Хто ж буде радувати людей солодощами? 

- Я тобі говорила, що у нас з'явилася новенькая, Надя. От вона і погодилася попрацювати замість мене. 

- Отже, сьогоднішній день у нашому розпорядку. Я все розписала погодинно. Але все по порядку. Спочатку чай з чимось смачненьким. Що ти там робиш? 

- Щось смачненьке, - перед нею з'явилася тарілка з шоколадними круасанами. 

- Коли ти встигла? - Соня була здивована. - Добре, що ти у мене кондитер. І це ще одна причина бігати зранку. 

- Ти щось говорила про плани на сьогоднішній день. 

- Спочатку допоможу тобі, потім піду з Дариною прогуляюсь, мені здається буде прекрасна весняна погода. А ввечері проведу час із усіма хто прийде мене привітати. 

- Можеш не допомагати, я сама впораюся. Розважайся. 

- Але я хочу. 

Ольга, саме так звали маму Софії, посміхнулася. Вона пишалася своєю донькою. Та ніколи не відмовляла у допомозі. Вона була іншою, не такою як її однолітки. Чим швидше кудись піти, щось таке зробити щоб потім було соромно. Софія відрізнялася тим, що любила тишу, якщо кудись виходила зі своєю подругою Дариною, то не допізна. Ользі не треба було хвилюватися що з нею щось трапитися. 

- Тепер я готова розпочати свій день, - доїдаючи круасан, промовила Софія.