МИ ВСІ ЖЕРТВИ ОБСТАВИН

"Усі мої дружини пішли від мене, тому що, за їхніми словами, я плутав їх зі своєю матір'ю."

Кері Грант

Вранці у двері голосно постукали. Швидше за все — ногою. Дуже голосно постукали! Я поволі вийшов з небуття і спросоння навіть не зрозумів, звідки цей гуркіт. У першій кімнаті чомусь горіло світло. Раптом згадалася вчорашня ніч і домагання Алейни. Я скочив з ліжка й кинувся до дверей. Сьогодні мала повернутися Марселетт! Це не може бути Алейна, вона б так не грюкала, та ще й зранку!

За дверима справді була руденька. Я втягнув її за руку до кімнати і одразу присунув свою конструкцію, що підпирала двері, на місце. Комендант була у формі свого загону з накидкою на плечах. Від неї пахло ранковим вологим свіжим повітрям та її особливим ароматом. Тобто дуже спокусливо. Я спробував її обійняти, але вона схрестила перед собою руки й попросила спочатку вислухати. У мене йойкнуло в грудях, і я відступив на крок.

— Я тобі зрадила цієї ночі.

— Навіщо? — усміхаючись як ідіот, спитав я, відчуваючи, як по всьому тілу побігли мурахи.

— Ти молодший за мене і не будеш зі мною все життя. Сьогодні тут, завтра ф'ють — і немає тебе, і я знову сама, а мені хочеться мати поруч надійне плече чоловіка, — ходила вона переді мною, знімаючи з рук рукавички, а потім зім'яла їх, попередньо склавши у одну долоню.

— І хто ж це надійне плече?

Тіло стало, як затерпла нога, і я, водночас вимовляючи дурні та непотрібні слова, думав про те, що ось зараз мене вхопить грець, і я полечу повз святого Миколая прямісінько в пекло. А той стоятиме й докірливо хитатиме головою, мовляв, що ж ти так? Чому саме він? Тому що я зустрічався тільки з ним і інших не знаю.

Щоправда, над ліжком бабусі висіла наклеєна на картон маленька паперова іконка Пантелеймона-Цілителя, швидше за все тому, що по батькові моя бабуся — Пантелеймонівна. Він був кучерявий і молодий, той Пантелеймон, і тримав у руці скриньку з цілющими пігулками від "Hoffmann-La Roche". Або іншої фірми.

Страшно не було. Бо я вже був готовий до розлуки. Хоча до останнього не вірив в те що таке можливо. Було порожньо, самотньо, і незвично від цих мурашок по всьому тілу. Здавалося, що саме зараз мозок розрідиться, витече через вуха, почне капати на підлогу, і я стану ідіотом, адже думати вже буде нічим. У вухах почувся тихий свист високого тону, і потім вуха трохи заклало. Я ковтнув, але здається, мені це не допомогло.

Вже не потрібно жити, чогось досягати і воювати з консервативно налаштованими аристократами за якісь дурні ідеї та прогрес. Зрештою, кожен має право робити, що хоче, це його вибір. Так говорила Пенелопа. Я її слова зрозумів так, що Бог усіх зробив вільними у виборі. Роби що хочеш у межах придуманих ним законів, або за межами. А може ці мурахи, що бігають незліченною ордою по мені, зараз матеріалізуються і, виповзаючи крізь шкіру, почнуть поїдати мене? І так, поки мій скелет не завалиться обгризеними білими кістками на цю підлогу і килим. А покоївкам доведеться прибирати його...

Хто його прибиратиме? Може, Реґіна? Ні, швидше Адель. Але я точно не хотів би, щоб це була мовчазна Аннет, коли вона згорне свої губи вигадливою мушлею і проаналізує мій скелет та причини смерті, а потім гидливо і двома пальцями прибере мої кістки в мішок.

А може, Аврора за мої заслуги поставить його в тій кімнаті, де в банках плаває чотирнадцять заспиртованих голів людей, які вбили її батька і позбавили її ноги? А чи плаває? Чи це моя уява і насправді такої кімнати немає?

Я не запам'ятав, що мені казала Марселетт. Здається, вона говорила про командира вояків Гаспара, який був готовий покинути службу заради неї. Цей рот з тоненькими вусиками цілував її тіло і груди. Її живіт і плечі. Цієї ночі. Я замерз, я дико замерз. Я озирнувся навколо і виявив, що за вікном уже не ранок, а день. А я стою в трусах посеред кімнати. Один. Мене пересмикнуло від ознобу. Вона давно пішла, зачинивши за собою двері. Пішла назовсім.

Я поплентався до ліжка, заліз під ковдру, загорнувся в неї з головою і впав у небуття. Я не плакав, бо сліз взагалі не було. Але мені так стало себе шкода! Тепер легендарному магу Френсісу немає місця в цій фортеці. Тут буде повсюди тинятися той офіцер. Я не зможу постійно бачити його і усміхнену Марселетт. Ось тільки зігріюся і піду звідсіля світ за очі.

Потім я заснув або провалився в місце, де зібралися жахи. Навколо знайомим серпанком клубочився туман. І я щосили намагався не думати про Миколая. Мені не хотілося бачити його. Дуже не хотілося. Я хотів зустрітися з тим старим біля човнів. Старим, якому вистачило терпіння чекати триста років, поки його звідси не витягнуть. А чи справді витягли? Треба перевірити! Навіщо мені це? Та просто щоб відволіктися хоч на щось! І я пішов крізь туман впевненою ходою людини, що все тут знає.

Човни були на місці, і Брюса не було. Значить, Пе все ж вдалося звільнити свого вчителя. Добре. Або не дуже. Може, вона зараз з ним, як Марселетт зі своїм вусатим командиром? А давно "це" почалося у Марселетт з тим офіцером? Можливо, того дня, коли він супроводжував своїх поранених бійців? Ні! Ні! Краще не думати! Вона сказала: "цієї ночі...". У них це було один раз? Чи й цієї ночі зокрема?

Мені більше не можна згадувати яскраві жадібні губи Марселетт, її руді кучері та зелені очі. Але хто мені підкаже, де взяти сили на той подвиг, який старий вчитель Пе здійснив самотужки? Подвиг щоденного очікування і надії всупереч незмінному оточенню. Триста років. До речі, без жінок! І добре, що йому не потрібна була їжа та вбиральня.

Важко навіть уявити, не те що витерпіти! Може, і в нього бігали мурахи по тілу, може, і він думав, що його нематеріальний мозок витече на цей неіснуючий пісок, і пісок всотає його без сліду. Як добре було б отримати від нього пораду. Він-бо досить передумав усякого за свої століття очікування. Коли втрачав надію і в нестямі бігав берегом. Коли до нього приходили й говорили: "Просто зречися запеклої впертості і помри остаточно, навіщо себе мучити? Бог тобі простить за твоє довготерпіння! Він все знає! Він милостивий!"