КІНЕЦЬ ШАЛЕНОГО ТИЖНЯ

Роги зовсім як зуби: коли ріжуться, боляче, а потім хоч би що.

Гийом Корнюель

Я прокинувся і прислухався до себе. Наче температури немає. Рука трохи свербіла. Тобто, дірка в ній почала гоїтися. Сунув руку під подушку, бо щось заважало, і дістав Ґлок. Покрутив його перед очима. Досконале творіння сучасних технологій. Щоб його полегшити, застосували багато особливо міцної пластмаси. Впустив руку з ним на ковдру.

Треба їхати до Юзефа. Не хотілося, але потрібно доопрацювати мою статтю до наступного друку, і необхідно призупинити виготовлення афіш. Зробимо багатші афіші, з фотографіями Ромео і Джульєтти. Але поки немає костюмів... А може, рудий зробить фотомонтаж? І як там місто відреагувало на газети? Роздруківки ролей ще треба забрати, їх потрібно багато. Усе потрібно, потрібно і знову потрібно! А це — гроші.

Грошей замало, треба відкопати сто золотих під каменем біля струмка, а наступного тижня забрати свої відсотки в банку Гаспара і поговорити з ним про обладнання для різання каменю. Хай запитає про це у брата. Усе треба, треба, треба. Так хочеться поїхати в тепле місце і посидіти, дивлячись на поплавець на воді. Нікуди не поспішати, ні про що не думати, не будувати планів і припущень. Погодився б на відпочинок навіть без пальм над головою.

Пенелопо, у мене побоювання, яке неухильно переростає в переконання, що Марселетт мене таки покинула. Он, навіть дівчата її загону зробили декілька натяків. Як же мені не вистачає тебе і твоїх порад, а ти не приходиш у мої сни... Чому? Я вже не той зарозумілий хлопчисько, який вірить що світ крутиться навколо нього. Вже не ревную тебе до твого вчителя.

Стій! Тут же час зміщений! Якщо хочу з нею зустрітися, то треба вдень, коли там ніч. Пізно це спало мені на думку! А чому вона... Але, видно, і вона зайнята по саме нікуди. Коли там у неї канікули? Невже до самого літа навчання без перерви? Чи дає вона собі раду? Напевно, дає. А я ось не дуже. Та ще моє навчання... Якось забуваю навчатися.

Марселетт намагалася розповісти мені про свою магію, але вона постійно заклопотана. Здебільшого їй бракує часу. Так, отримав початкові відомості про її здібності та про саму магію рудої зеленоокої красуні. Лише кілька разів у саду, де колись я спав на лавці, Марселетт продемонструвала кілька своїх прийомчиків. Той сад закритий для всіх, крім покоївок та Аврори. А я-то дивувався спершу: і чому там ніколи нікого не видно? Одні квіти і тиша! Самотні, як я, квіти в тиші. Покинутий і забутий всіма, як я, дворик.

Гаразд, досить мені постійно думати про одне й те саме та ридати над своєю сумною долею недочоловіка, покинутого всіма. І чому я не влаштовую жінок? Може, є щось, чого я не помічаю, і це змушує жіночу стать розчаровуватися і залишати мене? Може, я занадто слабкий або недостатньо мужній? Спочатку наче подобаюся, а поспілкувавшись зі мною, мене кидають. І навіть якщо Марселетт мене покинула, що я можу змінити? Жінки надто вільні і самі обирають, з ким їм бути. Вони надто вільні, а я з цього приводу сумую? Яка ницість з мого боку, бунтувати проти їхньої незалежності!

Встаю — і в душ! Я неохоче підвівся з ліжка і визирнув у вікно. Земля чорна. Листя з дерев майже все опало. Снігу не було. Запитаю, чи є велосипед, і тоді поїду ним. Поголився і розчесав волосся. Воно скоро доросте до пояса. Може, підстригтися? Ні, не буду. Марселетт подобалося накручувати на палець мої патли, та й Пе іноді так робила.

Дванадцять з половиною сантиметрів за рік — така приблизна швидкість росту волосся, якщо вірити Пе. Вона якось вирівнювала мені його, відрізавши загострений кінчик. Я помацав сережку в правому вусі. Вже так звик, що не тільки перестав ніяковіти, а й навіть забув про неї. Шкода, що зв'язатися через неї з Пе не можу. Ми так далеко одне від одного.

— Як там ти, Пе? — запитав я вголос і зніяковів сам перед собою через це. Ось, покинула жінка, і я одразу подумав про "колишню".

Ні, неправда! Пе не "колишня", вона мій учитель і наставниця, моя перша і вічна любов. Нехай навіть бажання володіти нею полишить мене, але я любитиму її все одно: по-братерськи, по-християнськи та як завгодно!

Одягнувся, сунув пістолет за спину і похмуро вийшов із кімнати, закинувши на плече рюкзак, попередньо виклавши з нього залишки грошей і фотографії.

Велосипед мені знайшли. Навіть помпа для шин не знадобилася. Я сів на нього і покотив у сірий світанок, не чекаючи на сніданок. Панцирник Гаспара ще стояв біля воріт. Може, Гаспар наказав продовжити охорону замку? Казав, що забезпечить охорону на тиждень. А може, тиждень ще не минув? Усе змішалося в домі Облонських, — згадав я перший рядок із роману Толстого. Чому він не написав: "Усе обламалося в домі Облонських"? У моїй голові теж так. Змішалося, облом у стосунках. Втомився.

Сідло велосипеда поскрипувало, і я згадував таке ж скрипуче, але шкіряне сідло в селі у бабусі. Як я з друзями катався околицями, їздив на риболовлю, мив брудні колеса і раму в річці. Згадав, як пробив колесо, і щоб доїхати додому, вкачав насосом пів склянки води в шину, набираючи воду з калюжі. Дитинство — найчудовіша пора життя, поки ти безтурботний і тебе забезпечують одягом та їжею. А тут не всі могли дозволити собі таку розкіш. Я згадав однооку Діану і розповідь про неї Андрійка. Розумниця, кажеш? Подивимося, як із газетами впорається.

Непомітно за роздумами минув такий знайомий вказівник. "Ласкаво просимо до Моуен-Віля". Покотив далі й зупинився після мосту. Трактир був зачинений, і я вирішив почекати на Лоренцо. Трохи постоявши на мосту, зметикував, що сьогодні неділя, і він може взагалі відчинити після дев'ятої. Тим паче, що в нього тепер є Селеста. Є з ким покублитися зранку.

Сплюнув із мосту в річку. Згадав матроса, який спостерігав за колами на воді, що розходилися після плювка. Крізь прозору воду було видно дрібних рибок, які кидалися до місця падіння слини. Треба було запитати: він милувався брижами на воді чи дивився на рибок? Якщо стежив за колами — він філософ, якщо за рибками — негідник!