СКАЖЕНИЙ ТИЖДЕНЬ, ВІВТОРОК ВЕЧІР

Я втомивсь в одвічній естафеті,
Вщент набридли друзі й вороги.
Тож навіщо я живу на світі?
Бо тримають позичальників борги.

"Лихвар" О.Моя

Ми зупинилися біля мосту, поруч із трактиром. Розгинаючи скляну спину, я виліз із машини і ходою старигана обережно спустився сходами до човнів на причалі. Підійшов до крайньої халабуди і постукав по дерев'яній дошці, що імітувала одвірок. Дверима слугувало замурзане по краях щільне полотно. Вимазане там, де за нього бралися руки, але набагато нижче того місця, де взявся б я. Обережно визирнув Люк, ступаючи на культях.

— А, це ви, — з полегшенням сказав він, — а я тут якраз писав чергове послання зі свіжими чутками. І чому ви не забрали кілька моїх листів, які я поклав багато днів тому?

— Люку, ти вибач мені, але сталося багато важливих подій, які змінять цей світ. Ні, не те кажу. Я трохи розхлябаний зараз, на язиці емоції і те, що неважливо. Дай-но мені хвилинку зібрати мізки до купи.

Я засунув мізинець у праве вухо і потряс ним там. Чорт, це ж контузія, а не вухо заклало! Добре хоч голова боліла помірно. Я почухав підборіддя. Горілий млинець! Поголитися забув! З такою пикою поїхав на переговори до найкрутішого чувака цього світу!

— Коротше! Ось тобі трохи грошей, — я сипонув йому в долоню різних монет, — тобі завдання. Збери всіх, хто захоче мати житло і роботу, орендуй візників для перевезення клунків з речами і вирушай із цими людьми до замку графа Девіля. Там потрібні робочі руки і чесні віддані люди. Скажи, що я вас прислав. Візьміть свої ліжка і все, що у вас є цінного. Ну, там кружки, ложки, соболині та боброві шуби, столове срібло. Вас нагодують і платитимуть за роботу. Робота знайдеться для всіх, навіть для дітей і жінок. Але якщо хтось із вас займеться крадіжками або іншими недобрими справами, його покарають, і спогади про нього зітруться з пам'яті тих, хто його знав. Зрозуміло пояснюю?

— А літні люди?

— Якщо є ті, хто розуміється на якомусь ремеслі, візьмемо і їх. Будуть навчати охочих. Маразматиків тільки не будемо утримувати, зараз немає можливості займатися благодійністю. Ті, хто впав у дитинство, залишаються під опікою своїх родин.

— А що я там робитиму? — розгублено запитав він, показуючи на дерев'яний візок, що вертикально стояв біля входу.

— Будеш навчатися електриці в Андрійка. На крайній випадок будеш підміняти його на чергуваннях. Я тобі вірю і дам рекомендації.

— Я не все зрозумів, але якщо дадуть житло та їжу, то більше нічого не треба. А на електриці я розуміюся, закон Ома ще пам'ятаю.

— Ну так, ти ж із мого світу. Тобто повинен знати правило: "Хто не знає закон Ома — хай сидить собі удома!" Отже, звільнимо від безхатьків Моуен Віль! Можливо, і човнярі стануть платити більше за завантаження товару. Удачі! Мені пора на дуже важливу розмову. Від неї багато залежатиме.

З цими словами я, зігнувшись, вийшов з його намету. Кивнув, відповідаючи на насторожений погляд жінки, що присіла біля води пополоскати кольорові ганчірки в річці. Збіг угору сходами набережної до машини. Наче б то спина розігнулася.

Марлен нудьгувала, Аннет задрімала, притулившись до її плеча й обіймаючи автомат. Чудова картина. Зараз губи в Аннет розслаблені, трохи прочинені й такі ніжні та красиві, що якби я був художником, то намалював би саме їх. Буду робити їй зауваження, коли вона вкотре почне кривити рот, аналізуючи чергову жертву. Їй не пасує, коли вона кривиться та кусає такі чарівні губи.

Я вліз на сидіння водія і хряпнув дверима, від чого Аннет ледь не підстрибнула. Згадався анекдот про П'ятачка та Вінні-Пуха. "Що, свиня, не спиться?" — хотів було запитати я, але стримався. Не зрозуміють, та ще й образяться. Глянув на себе, потягнувшись до дзеркала заднього виду.

Очі червоні, мішки під очима з тінями від втоми й недосипу, неголена і пом'ята пика. Великий синець і коричнева шкоринка на лобі. Той ще вигляд. А ще болять плече і лікті. Ну хоч долоні встиг від бруду відмити перед сніданком. Завів мотор, і ми рушили в бік центральної площі.

До банку ми під'їхали близько десятої ранку, і я зрозумів, що втратив лік часу.

— Який сьогодні день? — запитав я у Марлен.

— Вівторок.

— Добре, що не неділя. Поцілували б замок на дверях банку і поїхали собі. Дівчата, автомати не треба тримати напоготові, повісьте їх за спину. Буде прикро, якщо банкір зрозуміє неправильно і почне в нас стріляти.

Вони слухняно поставили зброю на запобіжники і повісили на плечі.

— Так значно краще. Ми заходимо на територію, де свої закони, і тому сильно не рипайтесь. Аннет, тебе теж стосується. Хоч ти й мовчиш, але часом буваєш швидка, як пронос. Навіть моя думка за тобою не встигає. Без мого наказу жодного руху! Ясно?

Аннет кивнула, і ми увійшли в банк. Я підійшов до того службовця, з яким розмовляв тут колись уперше.

— Будьте ласкаві, повідомте, будь ласка, керуючого, що Френсіс Шевальєр просить приділити йому п'ятнадцять хвилин для важливої розмови.

Службовець насторожено дивився на нашу колоритну трійцю і не встиг мені відповісти, як десь під прилавком клацнув динамік і веселий голос Гаспара сказав:

— Пропусти їх, але нехай здадуть всю зброю.

Я навіть уявив, як він у цей момент усміхається. Повернувся до дівчат, і вони неохоче поклали на стійку автомати, кілька гранат, запасні магазини.

— І ножі теж, — розпорядився я, — ми просто прийшли попити чаю, а чай тут найсмачніший.

Я теж виклав на стійку "Глок" і набої, відстебнув з пояса піхви з кривим ножем Тіта. Службовець відчинив дверцята в стійці, через них пройшла Марлен, потім я, а на Аннет пролунав дзвінок. У стійку була вмонтована рамка металодетектора.

— Ну і що цього разу?! — з досадою повернувся я до неї.

Вона виклала гранату. Тепер детектор металу мовчав, як сама Аннет. Я не став на неї бурчати — все одно немає сенсу!

У кабінеті Гаспара все було як раніше. Він, як і минулого разу, тримався на відстані. Але якщо тоді я цього навіть не помітив, то тепер, уже дещо знаючи про нього, звернув увагу. Він стримано привітав нас здалеку і запропонував присісти в три крісла, розвернуті в його бік. Вони півколом стояли біля журнального столика, на якому віялом лежало кілька газет і журналів. Журнали встигли покласти, поки ми йшли до його кабінету. Чому я так подумав? Це були журнали для жінок.