СКАЖЕНИЙ ТИЖДЕНЬ, ВІВТОРОК РАНОК

Доля допомагає тим, хто сміливий

Вергілій

Поки йшли коридорами до спостережного пункту, я, осмисливши становище, дійшов висновку, що розслаблятися зарано. Потрібно кувати залізо, поки воно розпечене до червоного. Якщо тільки не хочу мати ще більше проблем у майбутньому. Адже конфронтація з Модестайном вже стала моєю особистою справою. Усвідомлення, що можна вирішити проблему з його іменем і для цього настав сприятливий момент, підбадьорило мене і відкрило друге дихання.

В приміщенні було не так багато людей, бо стерегли сходинки на нижні рівні та коридори.  Щойно ми зайшли на пост зовнішнього спостереження, як я запропонував негайно озброїти кулеметами два автомобілі та виїхати в бік Середнього міста. Це щоб не допустити повернення вцілілих бандитів на базу в замок Модестайна. Мало того, коли машини доберуться до Середнього міста, я просив повернутися трохи назад і почекати в засідці на тих, хто йтиме обхідними шляхами. Дорога до міста одна, і вночі блукати горою не кожен зможе і захоче.

— Усі в цьому світі повинні чітко зрозуміти, що такі напади прощати ніхто не збирається, і винні будуть безжально покарані. Інакше на нас не зважатимуть, якщо ми проявимо м'якотілість, — заявив я рішуче.

Сивий дідусь, тобто доктор Арман, мовчки підійшов до мене і спробував стягнути куртку. Я зашипів. Боляче ж! Чортів старий!

— А також прошу видати мені ту зброю, яку сам виберу, і виділити п'ятьох людей для затримання Модестайна та захоплення його замку. Там, за моїми відомостями, всього п'ятнадцять людей залишилося, — намагаючись відбитися від дідуся, продовжив я.

— Усього п'ять людей проти фортеці? — недовірливо перепитали мене в кілька голосів. А Арман суворо наказав мені присісти.

— Хочеш, щоб інфекція пішла далі по плечу? Чи тобі одразу сепсис потрібен?

Страшні та незнайомі слова лякали більше, ніж болячки. Мені не хотілося, щоб набрякло плече, і я покірно сів на стілець, продовжуючи переконувати присутніх:

— Сьогодні вночі вистачить п'яти, а зі світанком може не вистачити й п'ятдесяти.

— Ми начебто домовлялися обговорити, як безпечно очистити замок від поранених найманців, а також розмінувати приміщення?! — трохи здивувалася Марселетт моїм новим планам.

Андре теж був проти переслідування. Посилався на те, що майже всі наші бійці поранені та втомлені.

— Одне одному не заважає, я прошу всього п'ятьох людей. Одного нашого направте в селище зібрати охочих заробити на похоронах. Оплата з кишень мертвих. Я чув — вони отримали непоганий аванс від барона. Не хочете висилати дві машини? Вишліть хоча б одну! Четверо на машині наздоженуть втікачів і потім вранці повернуться допомагати в замок. Коли зійде сонце — частина піде відпочивати, частина займеться розмінуванням та супроводом похоронних команд. Ай, чорт! Лікарю! Що ви там робите?!

— Виймаю нитки від одягу і чищу рану.

— То хоч обережніше! — обурився я.

Здалеку почулися квапливі постріли, всі схопилися за зброю. Послали чотирьох дізнатися, що сталося.

— Ходити групами по четверо, — із запізненням наказала Марселетт.

Через кілька хвилин притягли пораненого в бік Жозефа — зайшов у кімнату по кривавому сліду і отримав ножем у спину справа. Недобитого найманця пристрелив Карл із товстуном. По трансляції оголосили, щоб усі стягнулися до бази і не ходили де заманеться.

Усі! Ха! Круто сказано! Нас усього три десятки з куховаркою включно мінус четверо, які ослухалися наказу і загинули. Доктор Арман залишив мене і зайнявся Жозефом. Обговорення дій припинили. Всі чекали вердикту лікаря. Через десяток хвилин, обмиваючи кров з рук, той стомлено похитав головою.

— У нього розірвана печінка. Йому встромили ніж зі спини знизу вгору, а потім, повернувши, висмикнули вбік. Він помре, що б я не робив.

— Як же так, лікарю, адже ми вже перемогли! Чому така несправедливість! — обурювався Карл.

— То що? Добиваємо втікачів? — знову поставив я питання, і цього разу жодного заперечення не було.

Старший Андре мовчазно кивнув головою. І глянувши на нього, Марселетт прийняла компромісне рішення.

— Пошлемо трьох на одній машині, — промовила вона.

Арман повернувся до мого плеча. Насипав у ранку білого порошку і приліпив пластир з марлею зі стерильного пакета. Пропороло міліметрів на вісім углиб. Я й не знав, що шкіра така товста. Потім він почав стирати кров з мого обличчя та розбитого чола. Я зашипів знову.

Хвилин через п'ятнадцять автомобіль з опущеним вперед переднім склом і кулеметом на капоті виїхав у бік міста. До Моуєн Віля години дві неспішним кроком, думаю, наздоженуть. Дорога одна, і звернути нікуди: праворуч скеля, ліворуч прірва. Ніхто не втече, якщо тільки бандити не надумають перечекати біля струмка. І мені все ж таки вирішили дати п'ятьох людей для нападу на замок Маєра.

Я пішов з Марселетт і дівчатами в арсенал. По дорозі прихопили ручний візок, безглуздий і важкий. Але з ним буде легше нести назад зброю, яку я мав намір взяти з собою.

— А мене з собою візьмеш? — понизивши голос, тихо запитала Марселетт і заглянула мені в очі, крокуючи поруч.

— Ні. Та ти й сама розумієш, що не можеш на це піти. Ти потрібна тут для наведення порядку. Без голови тут буде безлад, а я вже знаю, що ти — мозок фортеці. Я візьму снайпера, Марлен і мовчазну Аннет.

— Снайпер у нас Софі, ніхто не стріляє краще за неї. А чому Аннет?

— Вона не ставить запитань.

— Це в мій бік докір?

— Зовсім ні!

— А кого візьмеш ще?

— Дай кулеметника з команди Жозефа. Поранення у нього таке ж легке як і в мене, борозна від кулі, ну і якщо можна, ще когось.

— Бери Карла, він вражений тим, що сталося з Жозефом.

— Ось цього потрясіння я і боюся, раптом злякається смерті.

— А ти сам не боїшся?

— Мій наставник, який навчав мене поводитися з холодною зброєю, казав, що якщо я не готовий померти сам, то не повинен діставати меч із піхов. А якщо вже дістав, то не для того, щоб просто показати. Тому, хоч би як було лячно, я не маю права демонструвати невпевненість.