СКАЖЕНИЙ ТИЖДЕНЬ, ПОНЕДІЛОК ВЕЧЕР

"Ой, куди подітися,
дайте роззирнутися,
Спереду застава,
ззаду теж матня.
Білі, чи червоні,
золотопогонні,
А життя ж у всіх одне,
І голова одна..."

 (пісня з х/ф "Бумбараш")

Ледве переставляючи ноги, дістався до дверей своєї кімнати. У коридорах панувала тиша. Втім, тут завжди безлюдно, тож і тихо! З острахом обслідував і потім обережно прочинив двері, подумав: "Сподіваюся, їх не замінували?" Під вікном чулися голоси. Я підняв раму у спальні й визирнув назовні: з боку арсеналу підтюпцем тягли ящики до головного двору. Опустив вікно і впав на ліжко, блаженно витягнувши ноги. Взуття лишив за краєм матраца. Можливо, не загину і ще повернуся сюди, тож не треба свинячити.

Як мені добре! Спускався з тієї вежі майже пів години! Стонадцять чортів в печінку отим будівельникам які зробили там такі високі сходинки! Хай їм пранці! Мені невідомо, що то за "пранці", якось не поцікавився свого часу. Це я просто копіюю свою бабусю яка інколи лаялася так. Як мені гарно зараз! Але кайфував я недовго.

Хвилин за двадцять здалеку докотився звук кількох вибухів. Потім далекі крики, ледь чутні крізь скло, і знову гуркіт. Почалося! Це як початок тижня, коли понеділок каже: "Я тут, приніс тобі сюрпризи! А ти що? Не чекав на мене? Думав тиждень починається з вівторка?" Потім настало затишшя хвилин на десять, а далі — знову вибухи, але потужніші й ближчі. Гадаю, це підривають двері та ґрати. Підводитися не хотілося, але мусив — вибору не було, треба звідси тікати.

Насамперед — вирішити, що робити з арештантами? Дарувати ворогам двох зайвих бійців не варто. Я прихопив "Глок" та набої до нього, розпихав по кишенях гранати, причепив ніж під ліву руку. Другий мені ще не відремонтували, а непарний, куплений у хитрого старого зброяра, брати не схотів. До нього ще звикнути треба. Кинув рюкзак з грошима під стіл, де той став майже непомітним, і швидким кроком рушив на вихід.

У коридорі зняв із тумби вазу, присунув саму тумбу до дверей і виліз нагору. Високі двері до моєї кімнати відчинялися важко, і це мені сприяло. Добре, що не змастив завіси і вони залишились дуже цупкими. Висмикнув чеку і примостив одну із гранат вгорі так, щоб двері залишалися прочиненими. Тепер ласкаво просимо всередину, хлопці! Обережно зліз, поглядаючи на пастку. Присунув тумбу на місце, поставив вазу. Від воріт через великі вікна в коридорі долинули ледь чутні постріли. Можливо, вони лізли з кількох напрямків, аби перевірити нашу оборону.

У них є зв'язок, адже ми знайшли рацію у Крістофа в кімнаті. Не думаю, що вона була останньою. А нам потрібно триматися разом. У нас один зв'язок — покричати. Хоч би мене тепер свої не пристрелили, помилившись.

— Френсісе! Спускайся на кухню, там ще не заміновано! — неголосно промурмотів під стелею динамік гучного зв'язку голосом Марселетт.

Вона мене бачила через камери спостереження. Ну так, колись граф не поскупився на відеоконтроль. Краще б рацій купив. Біля повороту на кухню натрапив на нашу засідку. Троє бійців виставили кулемет, спрямувавши його в коридор, яким я щойно пройшов. Здалеку почулися ще кілька вибухів і ледве чутні крики.

— Мародери по кімнатах полізли, — вишкірився Жозеф, — а ми їм там гранат та протипіхотних мін залишили! І не одну!

Один із чоловіків, що був з ним, перевірив магазин гвинтівки.

— Заспокойся, Карле. Ти її перевіряєш уже втретє, — визираючи в коридор, зауважив Жозеф.

Потім критично оцінив позицію кулеметника:

— Ти краще постав кулемет ось тут, ближче до стіни, і не здумай стріляти в перших. Коридор великий, треба, щоб вибігло більше людей. Якщо кулемет подасть голос зарано, злякаємо інших, і вони зачаяться! А якщо вибіжить натовп і просунеться до середини, то вже буде інша справа! Як то кажуть — здоров'я в них поменшає! Двері ж до кімнат заміновані! Зрозумів мене?

— Зрозумів, командире, — спокійно прогудів міцний чолов'яга, — усе зробимо як слід.

— Як скосите першу хвилю, одразу відходьте, — додав я.

— Знаємо, — відповів Жозеф, — пані Марселетт це кілька разів повторила. Дала всім наказ — вижити! Тож йдіть і не хвилюйтеся. Ми тут самі впораємося.

Від воріт лунали поодинокі постріли, потім озвалися рушниці на стіні. Згодом прогримів надпотужний вибух, від якого, здавалося, навіть мури захиталися. За кілька миттєвостей пролунало ще кілька значно слабших вибухів, і знову — рев далеких голосів. Гуркіт вибухів періодично лунав у різних місцях замку, і я вже навчився відрізняти звук гранати від міни. Здавалося, по всій фортеці йшла неабияка баталія.

Запрацював кулемет на четвертому поверсі. Багато поодиноких пострілів. Потім озвався третій поверх, але в іншому крилі. Стріляли вже по всьому замку і майже безперервно. Набоїв не шкодували. Я швидко йшов до в'язниці. Відгукнувся той самий кулемет, який Жозеф радив присунути до стіни. Я пришвидшився, бо мене вже могли помітити з вікон. Двері до темниці, що розташовувалася в другому дворі під зовнішнім муром, були відчинені. Це стало несподіванкою.

Я клацнув вимикачем при вході й побачив натягнутий упоперек коридору дріт біля самої підлоги. Буквально за пару метрів від порога. Далі в коридорі знову поблискувала розтяжка. Очевидно що хлопці поспішали і не закінчили справу. Навіть двері полишили відкритими. Перші двері ліворуч були розчинені; я зазирнув туди. То була колишня караульня, і її не замінували. Кілька куль вдарили в стіну, здалеку кричали, але було не розібрати що.

Зрозумів, що мене помітили. Або просто гатили навмання в освітлений дверний отвір. Треба вимкнути світло, і, можливо, тікати вже пізно — підстрелять. Вимикачем загасив лампу в коридорі, і це спровокувало ще кілька влучань у темний прямокутник дверей. Світло з караульні майже не допомагало щось бачити. Хоч би дріт на розтяжці не смикнули своєю стріляниною! Було б дуже прикро. А я ще й не подивився на принцип роботи. Не можна натягувати розтяжку чи не можна перерізати, щоб волосінь звільнилися?