Інший розум

Сонце сховалося за гірськими вершинами десь з чверть години тому. Небо було чистим, тільки-но далеко на півдні клубочилася невелика хмарність. Одна за одною запалювалися перші зірки.

– Сьогодні Молодик, тож світло земного супутника не заважатиме астрономічним спостереженням, – професійно зазначив я, мимоволі називаючи про себе зірки та планети, що з'являлися на небосхилі.

Свіже гірське повітря наповнювало кімнату відпочинку. Я накинув кофту й застебнув блискавку під саме підборіддя. Було доволі таки прохолодно, але я навіть і не думав зачиняти вікно, адже в такі моменти важкість у грудях слабшала, серце починало битися дещо рівніше, у вухах зникав ритмічний шум і я міг нарешті розслабитися, повністю віддавшись роздумам та спогадам.

Я самотньо сидів на першому поверсі старої астрономічної обсерваторії, розташованої на вершині однієї з Карпатських гір. Головний телескоп та інше обладнання було вже демонтовано і весь наш науковий колектив рушив низкою машин вниз гірським серпантином ще рано вранці. Я ж зголосився залишитися й дочекатися будівельників, які незабаром займуться знесенням будівлі.

У кімнаті панувала напівтемрява. Мене оточували масивні дерев'яні меблі, крісла та дивани. На книжкових полицях стояли сотні наукових і художніх книжок, підбірки журналів й альманахів. На стінах висіли великі фотографії туманностей, галактик, комет, астероїдів та планет сонячної системи, які були зняті нашим телескопом за довгі роки роботи обсерваторії.

Біля стіни стояв старий кінескопний телевізор. Вихід його звуку було під'єднано до підсилювача і стерео аудіосистеми, що значно поліпшувало якість звучання.

Я взяв пульт й ввімкнув телевізор. З київської філармонії якраз транслювали виступ мого улюбленого симфонічного оркестру, який прославився на всю Україну своїми концертами. Музиканти були дуже талановиті, а їх репертуар дійсно різноманітним. Я дуже полюбляв дивитися та слухати їхні виступи.

Йшла пряма трансляція. У концертному залі на мить запанувала тиша.

Диригент змахнув паличкою. Самотньо заграв гобой. Його звуки лилися неспішно, місцями навіть несміливо. Але ось йому почали вторити скрипки та віолончелі. Гучно гримнули литаври. Одразу ж за ними зазвучали тромбони.

Затягнули свою партію хористи. Вокальні виконавці були вишикувані так, що жінки розташовувалися в центрі, а чоловіки по краях. Вони в унісон співали все голосніше й голосніше.

Прожектор освітив рудоволосу лідер-вокаліста, яка стояла просто посеред глядачів на балконі. Жінка заспівала. Її ангельський голос рознісся залом.

Рухи диригента стали розмашистими й енергійними, він повністю віддавався керівництву оркестром, живучи музикою.

Прекрасне виконання підняло мені настрій, наповнюючи спокоєм і умиротворенням. У такі моменти я намагався не думати про те, що до початку знесення нашої обсерваторії залишилося менше ніж пів доби. Адже їй нещодавно виповнилося 86 років і вона була всього лише на вісім років старшою за мене.

На місці старої обсерваторії незабаром побудують сучасний астрономічний комплекс, що буде складатися з оптичних, рентгенівських, інфрачервоних та радіо телескопів.

Цей науковий комплекс стане справжнім проривом у вивченні Всесвіту і я був впевнений, що він також зробить певний внесок у пошук позаземного розуму. На жаль, мені не було передбачено місця в штатному розкладі комплексу і я остаточно та безповоротно піду на пенсію, безславно канувши в літо.

На жаль, мені так і не вдалося увічнити своє ім'я в анналах науки й знайти позаземне життя. Я написав безліч статей у наукових журналах, брав участь у десятках дослідницьких програм та навіть випустив кілька науково-популярних книг. Я провів довгі десятиліття в обсерваторіях по всьому світу й іноді мені здавалося, що я вже наблизився до своєї мети: вона була майже поруч, тільки-но простягни руку...

Але щоразу я виявляв або залітний веретеноподібний астероїд, на перший погляд так схожий на інопланетний корабель, або ж пульсар, що генерував регулярні сплески, чи магнетар, що викидав за кілька десятих часток секунди величезні імпульси енергії. Ну і, звичайно ж, найприкріше для будь-якого дослідника космосу явище – дратівливі радіоперешкоди від земного обладнання та штучних супутників.

Свого часу я попрацював на радіотелескопі, де сурово було заборонено використання мобільних телефонів, бензинових автомобілів та мікрохвильових печей. Ми дотримувалися найсуворішої чистоти етеру, тому позбулися будь-яких генераторів радіоперешкод.

Наприклад, приймальний тракт радіотелескопа охолоджувався до майже -200 °C, що надавало йому настільки сильну чутливість, що можна було легко почути астронавта, якби він надумав собі поговорити по звичайній кишеньковій рації на Марсі.

Наш обчислювальний центр цілодобово аналізував безліч радіосигналів, намагаючись знайти крупиці розумних послань у величезних купах природних сигналів та радіоперешкод. Ми наполегливо, день за днем та рік за роком шукали розумне життя, але ні як знаходили його. Всесвіт здавався нам порожнім та безжиттєвим.

Я згадав безсмертний вислів Артура Кларка: "Існує лише дві можливості: або ми самотні у Всесвіті, або ж ні. Обидві однаково жахливі". Великий фантаст дійсно мав рацію! Я, як ніхто інший, розумів жах обох цих можливостей.

Згідно з парадоксом Фермі, з одного боку, за мільярди років безліч технологічно досконалих цивілізацій мали б уже розповсюдитися Всесвітом. З іншого боку, ми вже не одне десятиліття проводимо ретельні спостереження і наполегливо шукаємо хоч якісь сліди позаземного життя, але рішуче не знаходимо нічого.