16 - Не обійми

– Це мій родич, провідає, – белькочу вахтеру.

Петро Олексійович надягає окуляри, ставить помітку в журналі – і ми проходимо.

Тимофій не виглядає на чийогось родича. Взагалі!

Він виглядає, як керівник якоїсь нічогенької установи.

І справа навіть не в його шкіряному взутті, брендовому годиннику чи краватці.

Це все його енергія. Енергія і впевненість, що розповсюджуються невловимим шлейфом разом із теплим і ненав’язливим парфумом.

Порух голови, чітко спрямовані кроки та уважний погляд.

Я наче теж підключаюсь до нового сприйняття вже звичного середовища.

У вічі впадають збиті сходинки, поржавілі рейки для візочків під шаленим кутом.

Ідем далі.

Кухня, як і очікувалось, не надихає. Фізично боляче дивитися на через один скалічені крани в кімнаті для вмивання.

У туалет він, слава богу, не заходить. Лише кидає промовистий погляд на вічно прочинені двері з погано затертими нецензурними написами.

У-ф-ф… Це просто феєричний атракціон іспанського сорому!

Стягую шарф – на спітнілу шию накидається протяг.

Проходячи повз радіатори, Яровий торкається металу під нерівними шарами синьої фарби. Колір немов натягає на температурний режим…

Виглядає у вікно на кухні. Я знаю, що під ним.

Там купа недокурків. Її навіть опале листя не приховує.

Ну все!

Я вже все зрозуміла. Навіть говорити нічого не хочеться.

Понуро ступаю за чоловічою фігурою. Ловлю поглядом його напружені кутики вуст.

– Це твоя? – без підказок підходить до моєї кімнати.

Звідки він знає? Хоча це не питання. Головне питання – навіщо він запам’ятав цю інформацію.

Мовчки дістаю ключі, а потім згадую, що дівчата вдома. І наступної секунди – як вони розцінять візит мого «колеги».

Чесно? Я не знаю, як можна його розцінити вульгарно. Але впевнена на сто п’ять відсотків, що саме такі висновки прилетять у мою спину уїдливими плітками.

– Так, але… – заступаю двері.

Тимофій ледь сіпає бровою.

– У мене сусідки хворіють.

– І це ти називаєш прийнятними умовами для мого… кхм… племінника, – глухне його голос на останньому слові.

– Чи племінниці, – у самої трохи паморочиться від цієї думки.

Ми ж дійсно з ним родичі!

Не кровні, та все ж…

Потрібно терміново видихнути всі ті зігріваючі й лоскотні нотки його туалетної води. Занадто багато їх у моєму внутрішньому світі.

– Дівчата не хворіють… у звичному сенсі, – беруся пояснювати. Та його близькість у тьмяно освітленому коридорі плутає всі розумові процеси. – Це не заразне, просто вчора пізно повернулись, і…

– Тоді йдем, – витягує руку та штовхає двері за моїм плечем.

Блін! Так не робиться. Він точно не жив у гуртожитку – панікую.

А що як вони там перевдягаються?

Не хочу, аби він дивився на голих дівчат!

Подаюсь спиною за рухом дверей та швидко стукаю кілька разів. Яровий наступає, перехоплює мої руки.

Це він після того разу обачний став – страхує.

Дуже добре.

Але з кімнати, мабуть, виглядає так, наче ми сперлись на двері в тісних обіймах, а потім так і ввалились всередину – тіло до тіла.

– Неля! Ти як слон! – чую за спиною звичні дорікання Влади.

Обертаюсь та відступаю від чоловіка.

– Ом… Привіт, – збиває темні пасма, кокетуючи.

– Ой, а ми… ми не чекали на гостей, – Аня закриває розгорнутим зошитом купку соняшникового лушпиння на столі. – Може чаю?

– Дякую, не переймайтеся. Я лише на хвилинку, – враз окидає простір Тимофій.

На мить прикипає поглядом до моєї тумбочки. Там Лесьчин букет.

Між бровами чоловіка молнією викреслюється зморшка. Далі огляд проходить без жодних емоцій.

Дівчатам випадає стільки ж уваги Ярового, скільки чашкам на підвіконні чи синтетичному килимку на підлозі.

Ну так – не п’ятизірковий готель. Хоча це лише мої припущення – я не була в жодному, навіть з однією зіркою.

– А чаювати все одно не вийде, – кидає Влада, ховаючись за люстерком косметички. – Ти чайник забула на кухні. Він згорів.

Ай!

Точно. Я ж хотіла зігрітися перед виходом на роботу.

– Шкода, – опускаються мої плечі.

То був зовсім невеличкий чайничок. М’ятного кольору і з прозорою кришкою. Ми разом із мамою його купляли перед моїм вступом.

– І де він? – питаю з болем, наче про рештки улюбленого песика, а не металевий брухт.

– Не знаю, у хлопців із двісті п’ятої питай. Вони гасили те неподобство.

– Добре, спитаю…

Мене накриває. Вкрай неадекватно – розумію, та нічого не можу вдіяти.

Ну чайник. Ну згорів – вмовляю себе подумки.

На нашій кухні кожен тиждень щось у когось згорає-пригорає чи пропадає.

Але в мене вже підтрушуються губи й пощипують очі.

Це все через нього! Поряд із Тимофієм моє життя виглядає ще відстійніше.

– Нелю? – вглядається в мої занадто вологі очі. – Що трапилось?

– Та нічого, – відмахуюсь, прикриваючи обличчя волоссям. – Я просто звикла до того дурнуватого чайника.

Скидаю сумку і верхній одяг на своє ліжко.

– Їдьте вже, Тимофію Максимовичу, – ледь не кричу на нього. – У вас нарада…

І наречена чекає в кабінеті – ковтаю кінець фрази. А в мене… у мене тепер навіть чайника немає.

Вискакую з кімнати та повертаю до двісті п’ятої.

Ну дійсно, чого він тягне цей цирк? Відразу було зрозуміло, що жити я буду там, де пан генеральний вирішить. Я ж бідна родичка, вважай сирота при живих батьках.

Право на власні рішення я втратила, коли звернулась до цього уособлення дисципліни, влади й холодного розрахунку.

Дорогою намагаюсь заспокоїтись. Це все гормони.

Погладжую животик і повільно йду коридором.

Зате зі мною моя крихітка. Чайник новий куплю – з зарплати. А цей… не знаю… зроблю з нього вазончик? Не зможу викинути.

З потрібної кімнати якраз виходять…