15 - Сюрприз

– Отож, пересвідчимось, – розвиває широкий білий конверт Яровий.

Відкидається на кріслі, підносить до очей аркуші.

Мені не цікаво – я розглядаю свічки житлових масивів на горизонті.

Якщо буду працювати з таким окладом, зможу купити однокімнатну років через… Але дитині потрібне чисте повітря і простір, щоби бігати босоніж. Хоча б влітку. Для імунітету дуже корисно. У батьків для цього чудові умови.

Непомітно зітхаю.

Але мати сказала, що я «сором на її сиву голову».

І це правда. Поштар у нас, вважай, публічна особа. А от із сивиною – це вона перебільшила.

Батько теж здивував. Зазвичай він мовчазний. А тут розійшовся, театрально сплюнув та дістав звідкись стародавнього «байстюка» і не таку запилену “повію”.

Дурнуваті серіали так впливають на них, чи що?

Я аж оніміла від їхньої реакції. Та до ладу не змогла пояснити всю особливість свого становища. А потім... я до них не приїжджала, а вони мені жодного разу не подзвонили.

– І тепер, коли сумнівів не залишилось, – оголошує Тимофій, відкладаючи папери.

Хмикаю. А в кого вони були?

Сам Тимур не заперечував свого батьківства. Щоправда, у нього були інші претензії…

– Пропоную вирішити питання з житлом. У нашому будинку вдосталь місця…

Нашому? Тобто Ярових?

Здригаюсь від цієї думки. Мені точно буде некомфортно.

Що скажуть їхні батьки? Якщо щось схоже на «благословіння» моїх рідних, то я морально не готова.

Хитаю головою.

– Навіщо? Тимур ще не приїхав.

– Він може й не повернутись до народження дитини.

– До того часу я поживу в гуртожитку. Мені обіцяли окрему кімнату на сімейному поверсі, – густа темна брова вигинається. – Там… там кращі умови. З візочком буде зручно…

Слова згасають, коли чоловік піднімається та підходить ближче.

– Добре, – забирає моє пальто зі спинки стула та підтримує, запрошуючи його вдягнути. – Їдемо, подивимось на твої зручні умови.

Голос нейтральний, але мені ввижається прихована насмішка.

Стає наперед незручно за почовганий лінолеум у коридорах, вузькі кімнати та чужий брудний посуд на спільній кухні.

Наче це я особисто невдало спланувала ті кімнати, почовгала підлогу й забула вимити посуд.

Але ж купа людей так живуть і не скаржаться. Ну добре, скаржаться, але ж це тимчасово. Нехай приїде Тимур, і з ним…

Мені здається, з ним я зможу про все домовитись.

На яку частку допомоги згоден він, на яку – я.

З Тимофієм складніше.

Таке відчуття, що він контролює кожен крок і навіть моє дихання йому підвладне… Воно пришвидшується з його наближенням.

Приречено опускаю плечі та пірнаю в рукава пальто.

Притримую животик і нахиляюсь за сумкою. Тимофій бере мене під лікоть, коли від дверей лунає:

– Привіт, любий, я вирішила зробити тобі сюр… приз.

Повертаю голову на жіночий голос.

– Оу… Вибачте, якщо завадила.

– Ти не завадила, – відпускає мене Яровий. – Проходь.

Шатенка в смарагдовій сукні повільно наближається.

З вирізу принадно виблискує доглянута шкіра. І вся вона така чистенька, вишукана, доладна.

Невеликого зросту, худенька, але дуже пропорційна і якась… пластична.

Плечі звабливо погойдуються, долоні поправляють прикраси, тонкий ремінець поясу. Пальчики рухаються наче під нечутну нікому музику. Постава як у балерини – гордовита і розслаблена одночасно.

Великі темно-сірі очі пильно досліджують мій стан. Губи округлюються десь на середині огляду.

Стуляю поли пальто, ховаючись від цього прицільного рентгену.

– Софіє, познайомся, це наречена мого брата. Неллі.

– Ах! – розслаблено мені усміхається.

Рухливі пальчики вже обвивають долоню Тимофія. Помічаю тендітну каблучку на її підмізинному.

– Він повернувся? І в тебе буде більше вільного часу? – тягнеться до нього обличчям, підставляючи симетричні коралові губки.

– Ще ні, – Тимофій швидко нахиляється до дівчини та на мить притуляється до нарум’яненої щічки.

І наче виправдовуючись за цю абсолютно неофіційну сцену:

– Ми з Софією скоро одружуємось.

– А коли у вас церемонія? Може, зробимо подвійне свято? – питає красуня, не відриваючи погляду від напруженого обличчя нареченого.

– Ми… ще не вирішили, – відповідаю за кілька секунд. Тому що Тимофій наче відключився від розмови й задумливо гіпнотизує панораму міста за вікном.

– Ну добре, то ти виділиш для мене годинку? – розвертається до нього всім тілом, мабуть втомившись від ввічливих питань. – Я відпросилась з репетиції раніше, а коло тебе відкрився дуже пристойний…

– У мене ще справи, Софі. Ти ж знаєш, сюрпризи – не мій формат.

Виходить до приймальні, і ми, наче треновані собачки, прямуємо за владною фігурою генерального.

Цікаво, це особливість всіх керівних осіб, чи конкретно Тимофія Ярового?

У приймальні трохи людно.

Крім Зварича та секретарки помічаю ще панночку з бухгалтерії і стрункого, спортивно вдягненого брюнета.

Його масивні білі кросівки в цьому осередку бізнесу скидаються на прибульців. Лише тоненькі комп’ютерні окуляри та фірмовий планшет натякають, що людина тут не випадково.

– Арсене! Радий бачити, але, вибач, сьогодні без мене, – Тимофій тисне долоню фанату невимушеності, підзиває Валентина – і ці двоє зникають.

Потім, погортавши аркуші, щось підписує бухгалтерці, стягнувши ручку з канцелярської підставки на столі. Після чого нахиляється до секретарки. Щось доносить до неї, від чого дівчина блідне та швидко киває.

– Софіє, можеш залишитись. Поліна організує для тебе ланч, каву і будь-що інше, за твоїм бажанням.

– Тимофію Максимовичу, а нарада за сорок хвилин… – обережно подає голос помічниця.

– Сьогодні без мене.

Чоловік однією рукую забирає з дзеркальної шафи-купе вже знайоме мені пальто, а другою витягає з кишені вібруючий мобільний.