14 - Підвищений тиск

На вулиці холодний дощ навпіл з туманом, а опалення досі не ввімкнули. Кажуть, якась аварія.

Зараз покладу останні дрібнички в пологову сумку, і зроблю собі чаю.

Для когось дрібнички… усміхаюсь. А для мене справжні скарби!

Днями купила з «нової» заробітної плати.

Перший день у холдингу «Грінвей», як виявилось, був найскладніший.

Потім робочі будні потягнулися спокійно й тихо. Ніхто мене більше «на килим» не викликав і за збережену дитину не сварив.

Валентин повідомив, що Тимур погодився приїхати, але поки що фізично цього не може зробити.

Він забрався в якусь дуже мальовничу глиб заповідника на кордоні з Таїландом, і там розмило дороги.

Дзвінками майбутній татусь теж мене не турбує – зв’язок поганий.

Можливо, це й на краще.

У Тима є нагода обдумати, усвідомити зміну свого статусу. А я можу поки що уникнути зайвих тривог та присвятити себе хвилюючій, але радісній підготовці.

Кручу в руках останні придбання і гріюсь зсередини від тихого задоволення.

Тепер усе готово!

Складаю у велику прозору сумку дитячий крем, бодіки жовтого та бежевого кольорів, ватні палички, пелюшки. 

– А можна тихіше? У мене голова розколюється, – болісне стогне Аня.

– А? Я ж нічого…

– Ти мичиш дурним голосом, – люб’язно пояснює Влада.

Мичу? Ну, може, трохи мугикала собі під ніс…

Дівчатам не зрозуміти – у них інші приводи радіти.

От, наприклад, учора вони тішилися через якусь акцію на дискотеці до Дня студента. Третій коктейль зі знижкою, чи щось таке…

Тому сьогодні цілий день мучаться. Навіть на пари не пішли. П’ють мінералку, плюються отрутою й мені «роблять нерви».

Та я не піддаюсь. У мені в крові зараз, мабуть, океан ендорфінів.

«Відхилень немає, тонус матки в нормі. Прогнозую Вам, Нелю, природні пологи», – ці слова Іллі Андрійовича мій антидот до всіх негараздів.

Але пізніше мені все ж доводиться зігнати усмішку.

Перед роботою забігаю до Соломки. У неї знову якийсь скандал із Валентином.

Подробиць подруга не розказує. Але з її коротних емоційних зауважень зрозуміло, що дається взнаки фірмовий стиль спілкування Зварича.

– … так йому й перекажи, – встромляє в мої руки об’ємний букет рожевих троянд у крафтовому папері.

– Лесь, ну квіти тут до чого? Хай постоять, потім викинеш…

– Нічого не хочу від нього! – психує Леська. – Або забирай, або у вікно зараз! – Підбігає та стрімко розчахує облізлу раму.

– Ну добре-добре, заспокойся.

Виходжу в коридор з ароматною ношею, втягую тонкий солодкий запах. Ммм… А мені ніколи не дарували букетів.

Тільки Тимур на третій день нашого походу заклав мені за вушко квітку крокуса.

Повертаюсь до кімнати, швиденько набираю води в трилітрову банку, прилаштовую троянди.

– Чим ти там шарудиш? Скільки можна? – обурюються дівчата.

– Це тобі знову колега допомагає? – язвить Аня.

– Ага! Чи вона йому… – хмикає Влада, відвераючись до стінки.

Ігнорую. Підхоплюю сумку та виходжу з кімнати.

Бридко!

От навіщо вони так? Всяк на свою думку міряє?

Дістаюсь до офісу з комфортом. Витягую із сумочки перепустку та прикладаю до екрану.

У цей час телефон булькає. Активую екран – повідомлення з незнайомого номера.

«Зайди до мене. Прийшли результати ДНК.» І підпис: «Тимофій».

Зупиняюсь на кілька секунд, вдивляючись у чорні літери. Затамовую подих, а серцебиття прискорюється.

Ну от! А чого воно прискорюється?

Я знаю, що буде в тих папірцях. Дев’яносто дев’ять і дев’ять. І чому ж тоді?

Тому що розмови з Тимофієм… мене виснажують.

Кожен раз.

Я силюсь сприймати його як малознайому людину – і не виходить.

Весь час зісковзую у свої щемливі спогади. Починаю порівнювати, співставляти чоловіків, для яких наше з малявкою існування – проблема.

Відчуваю, як шумить у скронях, – це схоже на підвищення тиску.

Так, Нелю! І де твій спокій і позитив?

Звалилась на людей вагітним сюрпризом, а вони, тим не менше, допомагають!

Глибоко вдихаю й намагаюсь не накручувати себе.

Тимур – так навіть за дружину візьме…

Тільки він про це ще не знає. І не кликав мене одружуватися. Але я вирішила, що погоджусь, якщо запропонує.

Ми маємо спробувати з ним створити родину заради золотка.

Усе заради золотка…

Стискаю телефон та заходжу в кабіну ліфту.

У вузький просвіт між стулок боком влітає Валентин.

– Нелю, ти чого не чуєш? Я за тобою з вулиці біжу, – дивиться на себе в дзеркало. Невдоволено цикає.

Ну так, трохи пан Зварич не у формі…

Застібає ґудзики сорочки, вона в нього якась зім’ята. Задумливо почісує довгеньку щетину. І очі якісь у нього мутні, втомлені.

– Як справи в тебе? Як робота?

– Все добре, Валентин Олександрович, – кривиться на моє офіційне звертання. Але ж ми на роботі!

– А як в гуртожитку? – уважно вдивляється в мене, наче скануючи мої думки. – Давай я тебе сьогодні відвезу після роботи? Може, щось допомогти треба? Поличку прибити…

Не знаю, що в цих двох сталося. І шкода їх – маються бідолахи. Але Соломці я обіцяла. Тому передаю дослівно:

– Леся сказала, що всі квіти й подарунки полетять із вікна. І сама вона теж думає з нього стрибнути, якщо ти не даси їй спокій. Кінець цитати.

Боляче дивитись, як вицвітає й без того бліде обличчя Зварича.

– Мені шкода, – додаю вже від себе.

– Зрозуміло, – смикає манжети, застібає піджак. – Вона, звичайно, богиня, твоя Леся… – дрижать крила його прямого тонкого носа. – Але така вже принципова! От скажи мені, хіба можна через одну фотку… Ой, все! – Затягує краватку. – Не хочу навіть розмовляти про це. Ні – то ні.

Куйовдить стильну зачіску, розтягує губи і стає майже таким, як я побачила його вперше.

Двері ліфта дзеленчать та розсуваються.