13 - Щасливий татусь

Під пильним поглядом пані Світлани прямую на двадцятий поверх.

Біля дверей приймальні бачу Валентина. Хлопець висить на телефоні. Куйовдить свою зачіску і усміхається якось ошаліло.

Піднімає очі, відвертається на секунду. Вкладає телефон в кишеню – і ось він уже сама стриманість і байдужість. Мабуть, у свого боса навчився. Тільки пшеничні пасма псують вигляд – стирчать занадто незграбно.

– Нелю Іванівно, – підганяє мене жестом. І коли вже проходжу повз нього. – Телефон куди знову діла?

– А? – зупиняюсь, пригадуючи… – В сумці…

– Швидше! – сичить мені в спину.

Ну що за нещастя? Я ж звук вимкнула! Коли табличку заповнювала, щоб не заважав.

Ну все! Тепер поставлю на максимальну гучність і сигнал вхідного зроблю – як сирену. Хай весь офіс і гуртожиток чують, коли мене Яровий викликає.

Але зараз це мені не допоможе – я знову примушую великого боса чекати.

Позаду мене Валентин розмовляє зі Світланою. Чую дисонанс їхніх голосів. Його – сухого та ділового, її – манірно-солодкого.

Та мені зараз не до цього.

Глибоко вдихаю та заходжу до приймальні. Русява дівчина з каре і в окулярах скидає голову.

– Документи від Галини Дмитрівни… – демонструю теку.

– Проходьте, – вказує очима на кабінет генерального.

Підходжу. Берусь за прохолодну металеву ручку.

Чи постукати?

Заношу кулачок над масивним дерев’яним полотном, коли воно здригається.

Шкірою проноситься хвиля повітря, а десь всередині бідне серце несамовито стискається.

– Не клади трубку, Тимуре! – ричить Яровий. – Я не жартую. На тебе дехто чекає.

Чоловік охоплює моє зап’ястя та затягує до кабінету.

Вкладає в мої пальці слухавку.

– Це він.

Мене обливає хвилею тремтіння!

Стискаю телефон, розмикаю губи... але звук не народжується. Горлом курсує холодне уривчасте повітря.

Що казати?

– Нелю! – напружений шепіт. – Ну? Що ти кричала на весь офіс?

– Тиме, – нарешті видихаю. – Це я, Неля.

У слухавці шерех і якесь потріскування.

Тру чоло, стискаю пасмо біля скроні і скручую в пальцях.

А що, як він мене не згадає? Скільки за пів року в нього було таких «Нель»?

– Неля Карпик, – дрижить мій голос. – Згадав?

– Рибко? Це ти? – відчуваю, як повільно усміхається Тимур. Я наче бачу м’який вигин його губ і рисочки навколо очей. – Як справи? Досі полюбляєш рахувати зірки? 

Він згадав! Але це навіть не половина справи.

Кладу долоню під полу піджака і відчуваю, як штовхається кудись під ребра золотце. Наше з ним.

– Тиме, нам треба поговорити. Ти зможеш приїхати до мене?

Тимофій несхвально хитає головою.

Не те кажу? А що, треба було відразу про вагітність? Мабуть…

Шелест у трубці набирає гучності.

Це перешкоди зв’язку такі? Не схоже.

– Це складно, Рибко, – підвищує голос Тимур. – Братик влаштував мені фінансові труднощі. А в нас тут і без цього… Несподівано ранній сезон дощів. Чуєш? Це камбоджійська злива! – ділиться захопливо.

Далі я слухаю, наче хтось зминає суху газету над вухом.

Він у Камбоджі?

Мати рідна! Про цю країну я знаю лише те, що вона десь на іншій півкулі. А ще там весь час спекотно... Чи ні?

В будь-якому разі, цьому Яровому теж не до мене.

Але ж він має знати про свою дитину!

Тому, коли звуки негоди стихають, а голос Тимура повертається, щоб поділитися якоюсь іншою екзотичною цікавинкою, я перебиваю його і випалюю:

– У нас буде дитина.

– Що?

Тимофій кидається до свого столу, щось натискає, і тепер здивування чоловіка голосно розноситься кабінетом.

– Що ти сказала? Нелю? Повтори. Зв’язок паскудний…

– Ти станеш батьком, Тимуре. Я вагітна. Шість місяців і два тижні, – тепер слова ллються з моїх вуст не згірше за його зливу. – Була загроза на ранньому терміні, мене поклали на зберігання, кололи гормони. Але тепер… мене веде хороший лікар. Зараз показники в нормі.

Тимур мовчить. А я втрачаю всю сміливість і запал.

– Тепер… ти приїдеш до нас? – виходить якось жалібно і благально.

Саме так хотів Тимофій?

Він повертається дуже вчасно.

Коліна мої слабшають, і я майже висну на лікті виконуючого обов’язки. Чоловік всаджує мене на диван.

– Чо-о-рт… Нелько. Ну як ти так, а? – невдоволено цикає Тимур. – Вирішила залишити? Як ж тобі казав, що нічого в нас не вийде…

Ідеалістичне захоплення чарівним Тимуром тріскається на безліч гострих шматочків. І всі романтичні спогади спалахують у пекучому вогні розчарування.

– У мене… це єдиний шанс. Або народити, або безпліддя, – замружуюсь, пояснюючи.

Мені боляче від його слів. Від власного діагнозу й безглуздої, принизливої ситуації. Але найбільше – що саме це почула крихітка від рідного батька. Роздратування й гіркоту.

Механічно втягую і випускаю із себе повітря. Мені не можна нервувати. Не можна.

Я люблю цю дитину й чекаю її народження… Я! Цього вже достатньо.

– Ти молодец, не хвилюйся так, – тихо лунає поруч.

У мої пальці втискається щось м’яке. Піднімаю повіки.

Клаптик тканини такого ж малюнку, як краватка в Тимофія. У дрібну білу смужку. Це він із кишені свого піджака дістав. А навіщо?

Розгублено дивлюсь на хустинку.

– Скажи, що Тимур тобі потрібен, що чекаєш на нього і розраховуєш, – дає настанови Тимофій. Сам тим часом забирає назад шматочок тканини та тягнеться ним до мого обличчя.

О… помічаю вологість на своїх щоках і губах. Я псую сіллю його дорогоцінний шкіряний диван?

У миттєвому пориві роздратування відштовхую чоловічу руку. Змахую сльозинки долонею і трохи рукавом свого піджака.

Відвертаюсь. 

Не можу бачити його поряд – він надто схожий…

І турбота мені його не потрібна. Вона не для мене, а для того, щоб повернути Тимура з Камбоджі прямісінько в директорське крісло.