12 - Перший день

Дивний вийшов шопінг.

Чи не вперше в житті відчула себе пустотливою торохтійкою. Тому що Леся і Валентин відповідали мені виключно «мгу», «так» і «ага». А між собою – на мові поглядів.

Він – захопливо-зачарованих. Вона – ніяковіюче-грайливих.

За пів години мені це набридло, і я залишила поранених амуром за столиком фуд-корта. Сама ж поринула у світ високої «вагітної» моди.

Підібрала пару образів для офіса, верхній одяг, взуття, зручну білизну. Теплий спортивний костюм для гуртожитку й навіть дозволила собі класичну шкіряну сумочку.

Усі витрати записала. Яровий казав, що зарплата хороша. Тож із часом планую все компенсувати.

Дуже хочеться зайти до дитячого відділу й накупити всякої мімімішності… Але! Я не знаю статі своєї малявочки – це раз. Ну і прикмета не дуже. Вирішую почекати з цим.

Повертаюсь до столика в кафетерії.

– У-ф-ф… – осідаю на пластиковий стілець. – Я все купила.

– І я, – Леся виставляє ніжку в новеньких червоних чобітках.

Ух ти! Вона не носила раніше цей колір – не хотіла привертати увагу. Тепер же виглядає задоволеною і впевнено крутить ніжками на підборах.

Ось що значить увага від протилежної статі.

Я теж не так давно відчула себе впевненою і вродливою, а тепер відкладаю гроші на візочок…

Сподіваюсь, Леся не втратить голову, як я. На Валентина надії мало з «його дівчатами». Хоча, здається, Соломка нічогенько збила хлопцю налаштування. Він в’ється коло неї з якимось благоговінням і нерішучістю.

Валентин годує нас обідом, потім везе до центрального парку.

Там я вигулюю своє стильне нове пальто, Леся – чобітки. Зварич пригощає нас какао з маршмелоу й макарунами. Уже під вечір відвозить до гуртожитку.

Виходжу з машини першою, забираю кілька пакетів і залишаю парочку наодинці. Поряд з ними небезпечно – повітрям так і літають жаринки та електричні розряди.

У кімнаті розвішую й розкладаю обнови.

Мої сусідки кудись збираються. Шастаємо з ними по черзі до нашої шафки без однієї стулки.

Аня підфарбовує губи блиском. Влада заливає підкручені чорні пасма лаком.

Б-р-р… Ненавиджу цей запах. Але що зробиш? Зате вони зараз підуть. І, схоже, на весь вечір! А може й до ранку.

– Ох! Який же він класний. Номер попросив, – завалюється Леська з рештою моїх пакунків. – Ой, привіт, дівчата…

Вони мовчать. Тільки поглядами перекидаються.

Образились.

– Чого це вони? – питає Леся, коли сусідки надушуються, забираються на височенні підбори та, нарешті, бахають дверима.

– Не звертай уваги, – у нас і без того було мало спільних тем для розмов.

– Заздрять, – виносить вердикт Леська й починає перекладати на людську мову значення поглядів, якими вони «спілкувались» зі Зваричем.

Неділя минає швидко й заклопотано. Вчуся, готую, прибираю.

У понеділок заледве відсиджую дві лекції й капітально гальмую на семінарі – хвилююсь. Попереду перший день на новій роботі.

Одягаю чорну простору сукню й сірий піджак. Та животик помітно навіть у такому «камуфляжі».

Валентин знову працює моїм особистим водієм. Але лише цього разу, поки мої дані не внесли до бази співробітників. Потім до найближчої зупинки приїжджатиме службовий транспорт.

Ну, вперед!

Знову заходжу в скляний офісний хмарочос, але тепер майже без тремтіння.

Валентин заспокійливо усміхається. Супроводжує мене спочатку до відділу кадрів, куди я не дійшла минулого разу, а потім на четвертий поверх. Тут розташований відділ бухгалтерії та документообігу.

– Галино Дмитрівно, – стукає до дверей, – приймайте новеньку.

– Ось ваше робоче місце, Неля Іванівна, – нагадує мені про субординацію.

– Дякую, Валентин Олександрович, – із зусиллям розтягую губи та затамовую подих, поки до нас розвертаються інші співробітники.

Знайомимось.

У кабінеті чотири столи. Мій – у куточку, біля величезного принтера. Проходжу, приглядаючись до жіночок. Я тут наймолодша.

– З обов’язками дівчата підкажуть, правда, Галино Дмитрівно? – підходить до найстаршої Зварич.

– Звичайно, Валя, я проконтролюю.

Він нахиляється та щось шепоче у її об’ємну старомодну зачіску.

– Та не покусаємо ми твою протеже, не хвилюйся. Краще розкажи, що там? – тицяє пальцем нагору. – Діло буде з інвестиціями, чи нам уже розсилати резюме деінде?

– Звідки така інформація? – прохолоднішає голос офісмена.

– Не перший рік тут папірці гортаю, кумекаю трохи, – хмикає жіночка.

– Працюйте спокійно, Галиночко Дмитрівно. Інвестиції вже надійно зафрахтовані. Справа часу.

Знову нахиляється до неї.

– Ох, бешкетник! – сміється пані Галина. – Все, іди! А то ще згадаю, як дівкою була.

Валентин манірно кланяється та зникає за дверима, встигнувши послати мені очима вже звичні бісики.

Вмикаю комп’ютер, розкладаю канцелярію, як мені зручно, та готуюсь до розпитувань.

На диво, болюче-особистих питань не звучить. Дівчата марципаняться. Мабуть думають, що я якось пов’язана з верхівкою. Ну, в принципі, мають рацію…

Колеги пояснюють мої обов’язки й завдання. Підказують, куди сходити на обід. І, нарешті, обережно питають про ім’я майбутньої дитинки. На що я відповідаю, що не вибрала, бо досі не знаю її статі.

Після цього хвилин десять усі згадують свої улюблені імена, хто як назвав дітей, а Галина Дмитрівна – ще й онуків.

Отримую першу табличку для заповнення та відключаюсь від усього зайвого. Трохи вожусь із формулами, але згодом уже впевнено вбиваю значення в ексель.

Невдовзі робочий настрій перериває струнка офісна леді.

Синій костюм, підбори і високий рудуватий хвіст. Не такого насиченого кольору, як у Лесі. Ближче до каштанового, але з червоним відблиском.

Я знаю цю панночку – пригадую я. Вона зустрічала мене в перший день у фоє.

– Валентин до вас заходив?

– Був, але вже вітром здуло, – відповідає моя сусідка ліворуч – мати Богдана й Божени.