11 - Цікаво...

Крізь сон пробивається шелестіння дощу. Плечима гуляє прохолода. 

Всередині мене тихо, і я уявляю, як повільно погойдується в теплі крихітка. Можливо смокче свій манюсінькій палець, тренується… І мені спокійно, як ніколи.

Ховаюсь глибше під ковдру і знову розчиняюсь.

Трохи пізніше спрацьовує будильник – вимикаю. Сьогодні мені не потрібно дихати «альпійськими полями»!

Тепер я працюватиму в чистому і красивому офісі. Де можна сидіти під час роботи й не тягати нічого важчого за стос паперів. А попереду в мене вільні вихідні… міняю позу й ще трохи плаваю в напівсні.

Телефон знову нагадує про себе. Ой! «Кредитний» телефон!

Лізу під подушку, швидко вимикаю звук сигналу, а потім дивлюсь на екран – там майже святий «Валентин».

Піднімаю голову: дівчата ще в ліжках, але вже не сплять. Теж у телефонах.

Кидаю погляд на двері.

Ай, ну від кого я ховаюсь? Це ж гуртожиток – мене вже прокотили на всіх чорних язиках. І вибігати зі сну на осінні протяги мені не усміхається.

Тисну на зелену позначку – ось вам, дівчата, наступна серія "Санта Барбари". Зі мною в головних ролях!

– Алло.

– Привіт-привіт, красуне! Як почуваєшся?

– Привіт. Дякую, все добре.

– Радий за тебе. А от у мене не дуже…

Невже через вчорашнє? Яровий погрожував усіх звільнити!

Сідаю в ліжку і прочищаю горло.

– Ти… через мене? Якщо це допоможе, давай я поговорю з… – блін! Мало не видала прізвище його величності Короля Жезлів. Ну… тобто мого майбутнього боса! – Поговорю з твоїм керівником.

– Ти хотіла сказати з нашим керівником? – підсміюється з того боку Зварич.

І я розумію, що не так усе погано, як я надумала.

– То тебе не звільнили? – перепитую.

– Ні. Але премія моя накрилась. А все через те, що одна чарівна панночка не вміє користуватися банківськими терміналами. Ну як так, Нель? Ти ж майбутній бухгалтер!

Ем… Це він натякає на те, що я досі не чіпала його картку? Так я ще й половини продуктів не використала. Так багато нагребла всього в голодному стані – довелося проситись у холодильник до знайомих.

Про це я розповідаю Валентину, на що отримую відповідь:

– Не хлібом єдиним! Давай, збирайся хутенько, десь за пів години заскочу. Доведеться конвоювати тебе до магазинів готового пляття.

А-а-а! Доходить до мене. Це через вчорашню куртку на риб'ячому хутрі.

Приємно, що про мене турбуються… хоч хтось! Та тягати чоловіка жіночими відділами якось незручно. Тим паче вихідний – у нього, мабуть, багато планів «зі своїми дівчатами».

– Може не треба? Я сама зараз сходжу. І куплю все потрібне, обіцяю.

– Пізно, Неля! Не хочу наступну премію втрачати й ще раз вислуховувати від… сама знаєш, кого.

От же ж!

Сумлінний який співробітник цей Валентин. Але я його розумію – сама хвилююсь, чи не підведу великого боса своїми розм’яклими від гормонів мізками.

– Якщо хочеш, візьми когось із дівчат. Бо я в цих справах не дуже… Хіба що зваблюючу білизну можу підібрати, – знову фліртує Зварич.

В мене щоки наливаються жаром. Ну яка зваблююча білизна? Мені треба для годування.

– Добре, я буду з подружкою, – хоч трохи Соломкою прикриюсь від грайливих зауважень досвідченого ловеласа.

Звичайно, якщо Валентину подобаються руденькі… Про що я обережно в нього запитую.

– Як я ставлюсь до цих поцілованих сонцем богинь вогню? Не скажу – ти ревнуватимеш, – віджартовується Зварич.

Ну супер! Лесці корисно буде – самооцінку підніме.

Завершую розмову й зустрічаюсь із зацікавленими поглядами сусідок.

– На побачення ідеш? – питає Аня.

– Ні… яке побачення? – дивуюсь.

– Та чого ти соромишся, Нель? – закочує очі Влада. – Знайшла собі чувака з грошима – ми за тебе раді.

– Я не соромлюсь. Тому що нікого я не шукала. Це… мій колега, – видаю пояснення.

І навіть правдиве!

– Зрозумі-і-ло… – падає на подушки Аня і знову поринає в телефон.

А Влада не здається:

– То, може, і нас познайомиш із кимось зі своїх «колег»? Може їм брюнеточки теж до вподоби! – награно хихотить.

У цих дівчат одне на думці.

А в моєму становищи такі натяки – це вкрай недоречно. І обурливо!

– Не знаю, що ви там вигадали, але грошима мені родичі допомагають, – ну майже родичі, поки що неофіційні. – Просто знайомий подзвонив з нової роботи. Тому що там крутий офіс, треба підібрати одяг під дрес-код.

Потрохи зповзаю з ліжка.

Накидаю махровий халат і виходжу на коридор. Набираю Лесю, запрошую пройтись магазинами. Потім нашвидкуруч снідаю, збираюсь та за тридцять п’ять хвилин уже стою на вулиці.

«Мої» фіраночки знову розгойдуються.

Ет! Треба було домовитися десь на районі зустрітись.

Неприємно бути під прицілом недоброзичливої уваги. Як ті «зірки» витримують?

Валентин допомагає сісти на заднє сидіння, розважає невимушеною балаканиною. В мене вже ноги потрохи терпнуть, а Соломки ще немає.

– На помічницю чекаємо? – питає Зварич за кілька хвилин.

Набираю її:

– Лесю, ти де?

– Вже біжу. В мене сьогодні якийсь скажений день. За всіма прикметами має бути успішний і навіть доленосний. А в мене зранку прасочка згоріла, ключі загубились. І щось клацає так дивно…

– Яка прасочка? – перепитую.

– Для волосся! Я тобі не казала, у мене воно в’ється просто жахливо.

Жахливо? Мені здається, що кучерики – це круто. Завжди об’єм… От дивна та Соломко!

– Раніше ламінування робила, але процедура не з дешевих. І останнім часом я прасочкою… – захекано пояснює подруга. – Тому готуйся, зараз побачиш мене у всій первозданній красі. Чи краще очі заплющ, тобі ж не можна хвилюватись. Ох… – Затинається.

Я чую металевий «бах» вхідних дверей одразу з двох боків: через слухавку та вживу. Соломка щойно вибігла на ґанок гуртожитку.

Вона, дійсно, наче з вогню вийшла. І полум’я зачепилося за її волосся. Буяє, світиться, танцює на вітру.