10 - Король Жезлів

– Номер мій записала? – робить помітки Ілля Андрійович Волошин.

Волошин. Ілля. Андрійович. З клініки «Медлайф» – повторюю подумки кілька разів. Телефон його я вже вивчила напам’ять.

– І наступного разу так не хвилюйся, зрозуміла? Це абсолютно природньо. Організм «репетирує».

– Так, я читала про це, – виправдовую свою шалену істерику. – Просто злякалась, подумала, що…

– То нічого. Першачкам пробачається, – пом’якшує тон лікар. – Татуся вашого я вже заспокоїв, він чекає за дверима. Запросити?

Ох! Тимофій казав, що навколо нього самі бовдури. От і я доєдналася до цього товариства – тренувальні перейми сплутала зі справжніми. Через свою паніку зірвала чоловіку побачення…

А він, як і обіцяв, залишився чекати, поки мене оглядали та спостерігали.

Сили немає дивитись у його холодні засуджуючі очі, але… Треба вибачитись.

– Так, запросіть, будь ласка, – натягую простирадло мало не до підборіддя. Мене перевдягли в рожевий балахончик на зав’язках, і під ним я гола-голісінька.

Яровий проходить у палату. На ньому халат і бахіли, під лівою пахвою вже знайомий ноутбук.

Потискають з лікарем руки, і Волошин виходить.

– Мені дуже прикро, – не наважуюсь підняти очі.

– Мені сказали, ти і дитина в нормі. Я чогось не знаю?

– Ні, що… зіпсувала вечір.

– Буду відвертим, я не в захваті від лікарень, – промовляє повільно, а мене ще нижче прибивають його слова.

Ну от. Тепер він мене точно зненавидить і пішле під три чорти…

– Вистави теж мене не надихають, – веде далі Тимофій. – Але тут хоча б ніхто не шикає, коли розмовляєш. А ще можна взяти каву без черги та сигнального дзвіночка. Та й інтернет у клініці непоганий, – чую невластиву цьому голосу м’якість і піднімаю голову.

Це він жартує зараз? Тимофій Яровий на таке здатен?

– Дякую, що залишились, – на цей раз виходить набагато легше. – Дарма я злякалась. Але три місяці тому я була сама. Не розуміла, що відбувається. І сьогодні це було так схоже…

Не можу договорити. Напруга і відбитки колишнього, досі свіжого жаху збираються в горлі пекучою грудкою.

– Може, покликати лікаря назад? Якогось заспокійливого випише, – як холодний душ.

О! Це вже я впізнаю фірмові «чуйні» коментарі Тимофія Максимовича. Дивлюсь на його міцно зімкнену щелепу й тяжкий, пронизливий погляд. Він круто розвертається до дверей.

– Не треба, я зараз заспокоюсь.

Чому він так раптово зірвався? Може, це знову «емоції не до мене»? Аналізую свої останні слова.

– Я чимось засмутила вас? Не хотіла образити.

– Нелю, досить вибачатися за те, в чому ти не винна, – за кілька секунд лунає відповідь.

Тимофій іде до вікна, прилаштовує на підвіконня ноут і спирається долонями в білий пластик.

– Ти не мала бути сама. Він мав бути поряд. Тоді й зараз.

Ого! А оце схоже на почуття провини від пана Ярового.

Збрехали тоді офісні пліткарки – у нього таки є серце.

– Завжди лише про себе… – продовжує надсадно дихати Тимофій. – Наче це були тільки його… П-ф-ф… Так! – зупиняє сам себе на півслові та повертається до мене обличчям.

Воно знову зібране, нейтральне. Застигло в непроникній масці. Постать напружено-пряма.

– Тобі щось потрібно з речей? Надовго тут?

– Та я… збиралася додому. Ілля Андрійович пропонував залишитися до ранку. Але показники в нормі, а мені завтра на зміну.

– Це ти про свою роботу в якомусь магазині?

– Так. Побутова хімія.

– І що, тобі подобається там?

Потискаю плечима.

Графік зручний. Можна помінятись із дівчатами, якщо потрібно. Звичайно, мене взяли без трудової, але запрлатню не затримували. Єдина неприємність – ядучі запахи. Але я вдягаю на роботі маску й намагаюсь вискакувати частіше на вулицю. Тому…

– Мене влаштовує.

– А з мого офісу тобі дзвонили?

– Ем… Навіщо?

– Ти ж була записана на співбесіду, хіба ні? На посаду… – вимогливо клацає пальцями.

– Секретаря-друкаря? – майже шепочу.

– Ну так. Освіта в тебе підходяща… Можна на півставки, щоб встигала на свої пари.

Ковтаю в’язку слину й підтягую простирадло ще вище. Він що? Хоче взяти мене на роботу?

У той підхмарно-блискучий офіс?

– Так, з лікарем я зараз сам поговорю. Якщо все добре, Юра тебе відвезе додому, – зупиняється на порозі. – А щодо роботи… у нас є розвіз персоналу. Добиратися буде зручно. Офіційне працевлаштування, соцпакет. Зарплата… хм… про твою посаду точно не скажу, але загалом трохи вище за середню. Тебе влаштовує?

Я очманіло киваю.

– Тоді з понеділка чекаю на робочому місці, – виходить із палати.

Ой, матінко-лелечко!

Треба сказати Лесі, що вона досягла професіоналізму. Попереджала ж, що в майбутньому мене очікує Король Жезлів… Ну, тобто, кар’єрний ріст!

Хвилин за десять медична сестра приносить мій одяг.

Боже! Дивлюсь на її красиву уніформу. Навіщо я погодилась? Мені і вдягти в той офіс немає чого…

Ілля Андрійович проводжає до виходу з клініки. Видає кілька баночок з вітамінами та ще багато-багато заспокійливих слів.

Водій допомагає розміститися на задньому сидінні. Але Тимофія в машині вже немає. Я тримаю на колінах його пальто до самого гуртожитку. Від нього стає тепло десь всередині. З легким жалем залишаю на сидінні ароматну вовну та виходжу на вулицю.

Прохолодне вечірнє повітря одразу розвіює такий хвилюючий запах. Але це лише ззовні. Я відчуваю, що тонкі ниточки терпкого аромату застрягли десь між моїм острахом та тяжінням до цього загадкового чоловіка.