– Номер мій записала? – робить помітки Ілля Андрійович Волошин.
Волошин. Ілля. Андрійович. З клініки «Медлайф» – повторюю подумки кілька разів. Телефон його я вже вивчила напам’ять.
– І наступного разу так не хвилюйся, зрозуміла? Це абсолютно природньо. Організм «репетирує».
– Так, я читала про це, – виправдовую свою шалену істерику. – Просто злякалась, подумала, що…
– То нічого. Першачкам пробачається, – пом’якшує тон лікар. – Татуся вашого я вже заспокоїв, він чекає за дверима. Запросити?
Ох! Тимофій казав, що навколо нього самі бовдури. От і я доєдналася до цього товариства – тренувальні перейми сплутала зі справжніми. Через свою паніку зірвала чоловіку побачення…
А він, як і обіцяв, залишився чекати, поки мене оглядали та спостерігали.
Сили немає дивитись у його холодні засуджуючі очі, але… Треба вибачитись.
– Так, запросіть, будь ласка, – натягую простирадло мало не до підборіддя. Мене перевдягли в рожевий балахончик на зав’язках, і під ним я гола-голісінька.
Яровий проходить у палату. На ньому халат і бахіли, під лівою пахвою вже знайомий ноутбук.
Потискають з лікарем руки, і Волошин виходить.
– Мені дуже прикро, – не наважуюсь підняти очі.
– Мені сказали, ти і дитина в нормі. Я чогось не знаю?
– Ні, що… зіпсувала вечір.
– Буду відвертим, я не в захваті від лікарень, – промовляє повільно, а мене ще нижче прибивають його слова.
Ну от. Тепер він мене точно зненавидить і пішле під три чорти…
– Вистави теж мене не надихають, – веде далі Тимофій. – Але тут хоча б ніхто не шикає, коли розмовляєш. А ще можна взяти каву без черги та сигнального дзвіночка. Та й інтернет у клініці непоганий, – чую невластиву цьому голосу м’якість і піднімаю голову.
Це він жартує зараз? Тимофій Яровий на таке здатен?
– Дякую, що залишились, – на цей раз виходить набагато легше. – Дарма я злякалась. Але три місяці тому я була сама. Не розуміла, що відбувається. І сьогодні це було так схоже…
Не можу договорити. Напруга і відбитки колишнього, досі свіжого жаху збираються в горлі пекучою грудкою.
– Може, покликати лікаря назад? Якогось заспокійливого випише, – як холодний душ.
О! Це вже я впізнаю фірмові «чуйні» коментарі Тимофія Максимовича. Дивлюсь на його міцно зімкнену щелепу й тяжкий, пронизливий погляд. Він круто розвертається до дверей.
– Не треба, я зараз заспокоюсь.
Чому він так раптово зірвався? Може, це знову «емоції не до мене»? Аналізую свої останні слова.
– Я чимось засмутила вас? Не хотіла образити.
– Нелю, досить вибачатися за те, в чому ти не винна, – за кілька секунд лунає відповідь.
Тимофій іде до вікна, прилаштовує на підвіконня ноут і спирається долонями в білий пластик.
– Ти не мала бути сама. Він мав бути поряд. Тоді й зараз.
Ого! А оце схоже на почуття провини від пана Ярового.
Збрехали тоді офісні пліткарки – у нього таки є серце.
– Завжди лише про себе… – продовжує надсадно дихати Тимофій. – Наче це були тільки його… П-ф-ф… Так! – зупиняє сам себе на півслові та повертається до мене обличчям.
Воно знову зібране, нейтральне. Застигло в непроникній масці. Постать напружено-пряма.
– Тобі щось потрібно з речей? Надовго тут?
– Та я… збиралася додому. Ілля Андрійович пропонував залишитися до ранку. Але показники в нормі, а мені завтра на зміну.
– Це ти про свою роботу в якомусь магазині?
– Так. Побутова хімія.
– І що, тобі подобається там?
Потискаю плечима.
Графік зручний. Можна помінятись із дівчатами, якщо потрібно. Звичайно, мене взяли без трудової, але запрлатню не затримували. Єдина неприємність – ядучі запахи. Але я вдягаю на роботі маску й намагаюсь вискакувати частіше на вулицю. Тому…
– Мене влаштовує.
– А з мого офісу тобі дзвонили?
– Ем… Навіщо?
– Ти ж була записана на співбесіду, хіба ні? На посаду… – вимогливо клацає пальцями.
– Секретаря-друкаря? – майже шепочу.
– Ну так. Освіта в тебе підходяща… Можна на півставки, щоб встигала на свої пари.
Ковтаю в’язку слину й підтягую простирадло ще вище. Він що? Хоче взяти мене на роботу?
У той підхмарно-блискучий офіс?
– Так, з лікарем я зараз сам поговорю. Якщо все добре, Юра тебе відвезе додому, – зупиняється на порозі. – А щодо роботи… у нас є розвіз персоналу. Добиратися буде зручно. Офіційне працевлаштування, соцпакет. Зарплата… хм… про твою посаду точно не скажу, але загалом трохи вище за середню. Тебе влаштовує?
Я очманіло киваю.
– Тоді з понеділка чекаю на робочому місці, – виходить із палати.
Ой, матінко-лелечко!
Треба сказати Лесі, що вона досягла професіоналізму. Попереджала ж, що в майбутньому мене очікує Король Жезлів… Ну, тобто, кар’єрний ріст!
Хвилин за десять медична сестра приносить мій одяг.
Боже! Дивлюсь на її красиву уніформу. Навіщо я погодилась? Мені і вдягти в той офіс немає чого…
Ілля Андрійович проводжає до виходу з клініки. Видає кілька баночок з вітамінами та ще багато-багато заспокійливих слів.
Водій допомагає розміститися на задньому сидінні. Але Тимофія в машині вже немає. Я тримаю на колінах його пальто до самого гуртожитку. Від нього стає тепло десь всередині. З легким жалем залишаю на сидінні ароматну вовну та виходжу на вулицю.
Прохолодне вечірнє повітря одразу розвіює такий хвилюючий запах. Але це лише ззовні. Я відчуваю, що тонкі ниточки терпкого аромату застрягли десь між моїм острахом та тяжінням до цього загадкового чоловіка.