9 - Тільки не це!

Доходимо до кінця алеї, де на нас чекає чорний позашляховик.

Тимофій розгортає мене до себе. Схиляє голову та заглядає в мої розгублені очі.

– То ти згодна?

Хочеться розсміятись. Як він собі це уявляє?

Людина, яка зробила мені ручкою пів року тому та «відривалась» весь цей час, кине все, щасливо підхопить мене на руки й понесе до РАЦСу. А все тому, що так захотів пан Тимофій?

Я вважала його більшим реалістом. Навіть циником.

– Звичайно, я б хотіла, щоб у моєї дитини був батько, справжня сім’я… Але чи піде на це Тимур?

Мої спогади про першого чоловіка рожево-романтичні. Проте він чітко висловився – не хоче серйозних стосунків. І я не палаю бажанням бути гірким нав'язливим тягарем. Хіба про це мріють майбутні матусі?

– Розмовляти з ним буду я. Але спершу ти маєш сказати, що чекаєш на нього. Що він тобі потрібен. І це може статися вже скоро. Мої юристи працюють над тим, щоб перекрити йому доступ до рахунків. Тиму доведеться зв’язатися зі мною!

Підтискаю губи, тому що Тимофій занадто сильно стискає мою руку.

– Я не знаю, чим ще привести його до тями, а родина – це те, що Ярові завжди цінували. Донедавна…

Який дивний видався тиждень! Один чоловік вмовив мене взяти його банківську картку. Інший – вмовляє одружитися з його братом.

– Погоджуйся, Нелю. Він же досі тобі подобається, – примружується Тимофій, – я бачу, як ти дивишся на мене.

Матінко рідна!..

Висмикую свою долоню з його теплої та відступаю від чоловіка.

Підбір чобітка раптово натрапляє на щось тверде. Долю секунди балансую, напружуючись усім тілом. Але рівновага останніми днями – не моє…

Сильні руки смикають мене вперед, і я влітаю у тверді чоловічі груди.

Щока човгає по холодному ґудзику сорочки. Щиколотка неприємно пече. Але не це турбує мене зараз…

Мій напружений живіт чомусь не хоче розслаблятись. Навпаки, відчуття судоми зростає, і в попереку щось легенько смикає.

О, ні! Тільки не це!

Ще дуже рано. Відсоток дітей, народжених на цьому терміні… Ускладнення… Загрози… Всі страшні історії і статистика проносяться в думках різким засліплюючим спалахом!

– Нелю, ти в порядку? Я тебе тримаю…

– Ні… Мені… треба в лікарню! – вимовляю між істеричними вдихами.

Ойкаю, бо «смикання» знову повторюється, на цей раз гостріше.

– Та я ж зловив тебе! – хлопає себе по кишенях Яровий.

– У мене, здається, передчасні пологи, – згинаюсь на черговому болючому оперізуючому відчутті.

– Зараз, Нелю. Все буде добре, чекай…

Розвертає мене спиною до себе та міцно обіймає, притуляючи до себе стегнами… Що він?.. А! Нарешті доходить до мене – це він шукає в кишенях пальто свій телефон. Витягає його, а лівою рукою й далі притискає мене до себе за плечі.

– Юр, бачиш нас? Давай сюди ближче… Та мені до одного місця, що тут знак! Яка лікарня? – о, це, здається, вже до мене.

– Лікар новий. Валентин сьогодні возив, – намагаюсь виринути з переживань тіла та включити мозок. – Казав, щоб до нього…

– Куди? Адреса? Прізвище? – тисне біля вуха вимогливим тоном. Але це марно.

Мотаю головою й сильніше спираюсь на чоловіка. Весь мій інтелект кудись розвіявся разом із пам’яттю.

– Мед… щось зі словом мед. А лікаря… Ілля… прізвище не пам’ятаю, – зізнаюсь, переходячи на скиглення.

– Трясця твоїй… – підхоплює мене на руки та кладе на заднє сидіння авто, що саме в’їхало боком на пішохідну зону.

– Ну, і як ти будеш зістрибувати з бордюра? Її ж розтрясе! – ричить Тимофій на водія. – Одні бовдури навкруги!

Закриває дверцята, обходить машину та сідає поруч зі мною. Втягує до себе на коліна. Тримає мене майже в повітрі на своїх руках.

Навкруги лунають звуки невдоволених клаксонів.

– Давай потроху з’їжджай… – стискає мене міцніше. А я й сама лину до нього.

До гладкої і прохолодної тканини, що так насичено та заспокійливо пахне… ним. І мені здається, навіть судоми зменшуються, стають легшими, поверховими.

– Зварич! Твою наліво… Куди її везти? Адресу твого чудо-лікаря кажи! Зрозумів… Юра, розвертайся.

– Тут подвійна, Тимофію Максимовичу, а до перехрестя всього двісті метрів…

– Ти не чуєш мене? Розвертайся на аварійці! – тягнеться до моїх колін та натягує на них поділ сукні, що завернувся в районі стегон.

Заплющую очі, концентруючись на диханні. Усе буде добре. У пана Ярового не може бути інакше.

– Позвільняти вас усіх треба... до бісової матері, – вже спокійніше бурмотить Тимофій, відкидаючи з мого обличчя пасма розкуйовдженого волосся. – Тут недалеко. Потерпи ще трохи.

І я терплю. Дихаю. Гірше не стає. І вологи між ногами я не відчуваю. Це добрий знак.

За кілька хвилин його телефон оживає.

– Так? Ні, ще не під’їхав. Бо я тобі казав, в мене справи… – тихо й напружено.

О, так! У нього ж побачення. А це, мабуть, його наречена… – здогадуюсь краєм свідомості.

– Софіє, не удобрюй мені мозок! Звільнюсь, передзвоню, – і мене знову підтримують обидві руки.

Під чітким керівництвом Ярового за десять хвилин під’їжджаємо до клініки.

«Медлайф» – ловлю кутиком ока вивіску. Тепер уже не забуду.

Двоє лікарів викочують на освітлений ґанок каталку.

Боже! Це так страшно. Добре, що я вже тут. Але що далі? Всередині все холоне від минулих спогадів і невідомості майбутнього…

Поки машина розвертається, я вчіпляюсь у лацкани чорного піджака.

– Ви? Ти мене не кинеш тут? Будь ласка…

– Добре,  – коротке зітхання. – Я почекаю, Нелю. Не бійся.