8 - Важлива розмова

Медпрацівник протягує мені желейну цукерку. З кволою усмішкою забираю. Притискаю ватку до згину ліктя та виходжу з кабінету.

Імовірний «батько» вже чекає на мене в коридорі.

Для чоловіків процедура простіше – зразок ДНК беруть із порожнини рота. Водять ватною паличкою по внутрішній поверхні щоки. Швидко і безболісно. А жінка відбуває і тут – кров’ю з вени.

Я погано переношу вигляд цієї рідини. В поєднанні з голками та власною шкірою – ще гірше. Без тями не падаю, але відчуваю, як тіло дрібно та неконтрольовано пересмикує.

На мої плечі опускається курточка. На мить мене стискають міцні довгі пальці.

– Чогось теплішого не знайшлось в гардеробі? – чую незадоволений баритон за спиною.

– Це я не від холоду, – кручу головою з подивом.

Але Тимофій уже відступив та розмовляє з кимось по телефону. Сідаю на диванчик, переводжу подих. Чекаю кілька хвилин – голова не крутиться, тож можна іти. Прямуємо на вихід.

Паркувальних місць біля лабораторії не знайшлось. Центр міста. Ще й вечір п’ятниці.

Проїжджою частиною тягнеться пробка.

«Нашої» машини не видно. Я б впізнала її за видатними габаритами.

– Їдь туди, ми зараз спустимось, – наказує Яровий у слухавку.

А потім він ловить мою руку та влаштовує її на своєму лікті.

– Пройдемось, – звертає на бокову вуличку. Тут тихіше.

Переходимо на невелику алейку. Лавочки під жовтими кленами, собаки на повідках, жінки з візочками – і все це між двох смуг дорожнього руху.

Тягне людей до природи. Навіть у центрі великого міста. Особливо в центрі міста…

Ох… Це ж і мені доведеться шукати місце для прогулянок. Згадую район біля нашого гуртожитку.

Кімнату мені дадуть на «сімейному» першому поверсі. Менше сходів долати – вже добре.

Візочок я придивилась на дошці оголошень. Б/у, але в чудовому стані. Попросила власників притримати його для мене і відкладаю з кожної стипендії потроху.

А гуляти будемо на майданчику біля бібліотеки та студмістечком. Незручно, що доріжки там викладено плиткою. Мабуть, колеса будуть стукотіти й будитимуть малечу…

Так поринаю в думки, що забуваю про чоловіка, який іде поруч. Тому мало не підстрибую, коли чую незнайому мелодію.

– Я ж сказав, що сам передзвоню, – без привітання когось відчитує.

Виходить, він з усіма так спілкується, а не лише з вагітними жебрачками.

Підводить мене до лавки, з якої щойно піднялась літня пара.

Посидіти хоче? Ну добре.

Розміщуюсь. Спираюсь на спинку, але розслаблення не відчуваю. По-перше, піднявся вітер, і мені трохи прохолодно в куртці нарозхрист.

По-друге, я розумію, що назріває якась важлива розмова з паном Яровим. Не просто ж він хоче помилуватися вечірнім містом у моїй компанії?

Впевнена, кожна хвилинка його життя розписана, і мене в тому графіку аж ніяк немає.

Наче на підтвердження, Тимофій промовляє:

– Це що, остання вистава в цьому сезоні? Ну добре. Коли початок? Я встигну. Збирайся і дай мені завершити справи.

Моє серце стискається і пропускає удар.

У нього побачення. Він спізнюється на побачення через мене. Отже, розмова буде вкрай важлива – пітніють мої долоні.

Тимофій ховає телефон у кишеню пальто. Сідає поряд і якраз закриває мене від вітру.

Хочеться притулитися до міцного тіла під м’яким кашеміром. Та я стримую цей порив і тільки щільніше стягую поли курточки.

От дурна!

За останні тижні животик відчутно виріс, і я не встигла зорієнтуватися з одягом. Треба було вдягати зимовий пуховик – він має на мене ще налазити.

– Результат тесту повідомлять за двадцять днів.

Мовчки киваю. Я і так знаю, що буде в ньому. Це він сумнівається.

– До цього часу тобі потрібні гроші на лікування? Яка сума?

– Дякую, – промовляю з зусиллям.

Чомусь Валентину я можу сказати це разів десять на хвилину, і, здається, що мало. А тут…

– Ваш помічник дав мені картку і сказав користуватися за потребою.

Щоправда, я ще не дивилась, скільки там грошей. Та судячи з того, що Зварич міняє машину, аби дівчатам було зручно в неї сідати…

– А теплий одяг для тебе – це не потреба?

– Я… У мене є, – гублюсь від того, як не клеяться між собою докірливий тон та турботливий зміст зауваження. – Мені не холодно. – Промовляю і, як на зло, здригаюсь від особливо різкого пориву вітру.

– П-ф-ф… – встає з лави, скидає пальто та огортає мене ним.

На мить прикриваю очі. Його запах і тепло просочуються під шкіру. У районі грудей починає солодко тягнути.

– А тепер до справи, – виводить мене з чуттєвого трансу сухий голос чоловіка.

– Так, я слухаю.

– Добре. Мій брат… останнім часом він трохи не в собі.

Напружуюсь. Я не помітила, але ми були знайомі тиждень.

Мова про якесь психічне захворювання? Це передається генетично?

Але Тимофій після кількох повільних видихів продовжує, і мене відпускає.

– Він взяв довгу відпустку і пішов «у відрив», так би мовити. Насправді, це Тимур генеральний у «Грінвей». Я тимчасово виконую його обов’язки.

Отакої! Але його представляли як…

Пригадую коротеньке відео, яке бачила на ТВ. Могла я пропустити кілька літер перед прізвищем? «В. о. гендиректора агрохолдингу Яровий...» – цілком!

– Крім того, що Тимур талановитіший керівник, ніж я, він тримає контрольний пакет акцій материнського підприємства. Але замість того, щоб відвідувати збори та підписувати термінові контракти, він… – швидкий рух долоні в мій бік, – ходить у дурнуваті гори, пірнає з аквалангом, опановує скейти, борди і чортзна-що ще!

Інстинктивно прикриваю живіт від цього сплеску агресії.

То от що таке моя дитина в очах Тимофія: «Дурнуватий відрив» і «чортзна-що»!

Посуваюсь до краю з черговим наміром закінчити неприємну розмову з цією людиною. Ну не складається в нас спілкування. Навіщо намагатись?

– Вибач, – на мить накриває мою долоню своєю, – ці емоції, вони не до тебе. Просто… – задумливо хитає головою.