7 - Інший

– Алло, Валентине, – відвертаюсь до вікна в коридорі.

– Не-елю… – зітхає Зварич. – Ми про що домовлялись?

– Вибачте, тобто, вибач, – плутаюсь у словах. – Я телефон залишила в кімнаті, а сама у подруги…

– Я вже думав, щось трапилось. Не підводь мене так більше.

– Добре. Обіцяю, – нервово малюю риски на холодному склі.

– А тепер слухай уважно. Просто зараз оперативно збираєшся, береш документ, що засвідчує особу, і виходиш на вулицю.

– Ми поїдемо здавати тест?

– Так. Ви поїдете. Тимофій Максимович підхопить тебе десь… – бурмотить собі під ніс, а я силкуюсь вдихнути.

Чомусь це виявляється напрочуд складно.

– Десь хвилин за п’ятнадцять. Встигнеш?

– Так, але… – опановую своє хвилювання та підбираю нейтральну репліку. – Я б хотіла поїхати з тобою.

– Оу… Ти потішила мою чоловічу самооцінку, – знову бринять у його голосі грайливі нотки, – але на це вже немає часу. Треба було одразу брати трубку.

Блін-блін-блін! Стискаю пальчики в кулак, поки нігті не впиваються у шкіру.

– Я можу взяти таксі, – шукаю і далі варіанти.

Не хочу тісно контактувати з темним двійником мого невдалого кохання.

До того ж втомилась. Чотири пари. Потім відвідування лікаря.

Відчуваю свою вразливість, а до такої людини, як генеральний директор, треба виходити в емоційній броні.

– Нелю, – вже серйозніше промовляє хлопець. – Ти втрачаєш дорогоцінні секунди. Яровий не любить чекати. Давай збирайся швиденько, – завершує дзвінок.

«Цікаво, що він взагалі любить? Відсотки свої і якісне машинне мастило?» – лунають у моїй голові цинічні зауваження, поки відшукую паспорт.

На максимально доступній швидкості натягую теплі колготки та вишневу довгу сукню. Ту саму, в якій ходила «на співбесіду».

Кручу в руках тонку гумку. Вчора ввечері я заплела ще вологі пасма в тугу косу – і тепер волосся лежить м’якими хвилями.

Забрати його у хвіст? Буде зручніше…

Дивлюсь на годинник. У мене ще хвилин сім. Але поки взуюсь, поки спущусь.

Відкладаю резинку та пальцями розпушую пасма, додаючи їм об’єму.

Взуваюсь і натягую курточку. Поли вже майже не сходяться.

Ну нічого – ми ж на машині. І пан Яровий, я впевнена, не залишить мене без уваги. Знайде, що сказати. Щось обурливо-зігріваюче – у своєму стилі.

– Ого, ти диви, Ань!

– Ага! Бачу, – чую захопливі зойки дівчат.

Вони виглядають у наше єдине вікно, з якого видно вхід до гуртожитку.

– Підфартило якійсь…

Виходжу з кімнати, спускаюсь сходами, міцно тримаючись за поручень. Коліна підтрушує. Шкіру в деяких місцях обдає холодом, а в деяких припікає.

Ну чого я так нервуюсь?

Він звичайна людина. Яка допоможе мені… вже допомагає!

Ну так, схожий на мого першого чоловіка. Схожий – не те слово. Цікаво, запах тіла в них теж ідентичний? Має бути…

Вітаюсь з вахтером, який заступив на зміну – сьогодні Петро Олексійович – і зупиняюсь біля дзеркала у фоє.

Пристойно я виглядаю… Ніжний рум’янець, волосся блищить і навіть трохи скидається на зачіску, на віях ще ранкова туш. Ось тільки губи бліді.

Намацую в кишеньці зволожуючий бальзам і кілька разів торкаюсь ним губ. З’являється легкий рожевий відтінок і запах малини.

Ось так добре.

Виходжу на вулицю і відразу впізнаю потрібну машину. Щось велике і чорне виблискує срібними дисками та ідеальною чистотою.

Отже, пан гендир уже чекає. Сподіваюсь, недовго.

З водійських дверей виходить один з охоронців на дистанційному керуванні та відчиняє мені задні дверцята.

Підходжу ближче до цього велетня від автопрому та помічаю, як коливаються «мої» фіранки на другому поверсі.

Та-а-к… Здається, і без того підмочена репутація Нелі Карпик щойно епічно пішла на дно Маріанської западини.

Та і грець із нею! Аби жити не заважала.

Дякую мовчаснозному водієві, чіпляюсь за його руку та стаю на блискучу ребристу підніжку.

Господи! Чому не можна їздити на машині якогось стандартного розміру?

Але це питання, як і багато інших, вилітають з моєї голови. Їх зносить тонким, шалено знайомим чоловічим запахом. Думала, більше ніколи його не відчую.

Пронизливий, хвилюючий, він пробивається крізь гіркуваті ноти парфумів та шкіряної оббивки. Але мій чутливий «вагітний» ніс безпомилково вирізняє його і нагадує, що саме так тепер пахне для мене пристрасть і зваба.

Прикушую щоку зсередини.

Мене накриває спогадами яскравих тілесних відчуттів. Дихання збивається з ритму. Потилицею біжать хвилі мурашок. А губи поколює від бажання відчути його вуста…

Ілюзія розвіюється, щойно я перетинаюсь очима з холодним темно-синім поглядом.

– Вечір… добрий, – відвертаюсь та тягнусь за паском безпеки. Пальці помітно дрижать, не слухаються.

– Сподіваюсь, – долітає до мене.

Машина плавно рушає – зовсім не так, як б’ється моє серце в цю мить.

Дивлюсь у вікно, уникаючи оманливого міражу.

«Це зовсім інша людина, – повторюю, наче мантру. – Я йому байдужа, чи, імовірніше, навіть огидна.»

Стискаю поли своєї курточки. В положенні «сидячі» вона не застібається.

Збоку долітає сухий перестук клавіш.

З-під вій дивлюсь на серйозний профіль чоловіка.

Яровий сконцентровано розглядає екран ноутбука. І я наважуюсь повернути голову ще трохи. Просто аби пересвідчитись в тому, що це абсолютно не той Тим!

Сірий діловий костюм, чорна сорочка. Краватка в тонку білу смужку. На зап’ясті вже знайомий мені масивний годинник.

Виглядає дорослішим, ніж його брат-близнюк. Мрачнішим і закритим. Навіть небезпечним.

Між нами на сидінні лежить чорне пальто. І мої пальці несвідомо зариваються в плотну тканину. Вона м’яка. Мабуть, це єдина річ в його образі, що має таку характеристику.

Навіть рухаються чоловіки по-різному!

Слідкую за різкуватими, уривчастими пересуваннями долонь і пальців Тимофія.