5 - Гуманітарка

Після процедури діставання мене з гоночного авто прощаюсь та йду до сходів у гуртожиток.

Валентин наздоганяє мене біля будочки вахтера.

– Добридень, пані, – мило усміхається Вірі Михайлівні. – Я занесу пакети Нелі до кімнати?

Вахтерка перепитує – недочуває трохи. Валентин підвищує голос і після схвального похитування сивої голови спокійно питає в мене.

– То яка твоя?

Зупиняюсь в проході, оглядаючи його ношу. Це все, що я навибирала в магазині!

– Мені тут з роботи подзвонили, – відповідає на моє неозвучене здивування. – Відправляють у відрядження. На тиждень.

Який дивний збіг! Спалахую від радості, а потім сорому. Вдивляюсь у відкриті світло-горіхові очі Валентина. Чи не збіг?

І що робити? Прийняти всю цю дорожезну гуманітарку?

Раптом і правда відрядження? Пропаде. Шкода.

– Гей, Карпик, – басять за мною хлопці з сусідньої кімнати. – Відпливай! Ти весь рух перекрила.

– А це ще її не рознесло максимально.

– Як там твоя ікринка? Скоро на нерест підеш?

– Ні. Дуже на це сподіваюсь, – бурчу собі під ніс та відступаю вглиб коридору.

– Чекай… – Валентин ставить пакети на підлогу. Розправляє плечі. В його очах спалахує якийсь недобрий блиск. – І часто вони так з тобою розмовляють?

О, ні! Мені лише не вистачало засвітитись у скандалі та вилетіти з гуртожитку.

– Вони не агресивні, – поспішно завіряю свого захисника. – Всіх підколюють. Просто в мене такий очевидний… недолік. – І щоб відволікти його: – Моя двісті двадцять сьома.

Підхоплюю найлегший пакетик з хлібом та швидко прямую до своєї кімнати, опустивши очі чітко собі під ноги.

Валентин шумно видихає, забирає все інше та йде за мною.

Соромно як! Але я ж хотіла допомоги? Змиряю своє Его – приймаю.

Відшукую ключі в боковій кишеньці, але це зайве – за фанеркою лунають дівочі голоси. Просто перед моїм обличчям відчиняються двері.

– Домовились! О дев’ятій у вас. Піду попереджу наших, – виходить з кімнати подруга моїх сусідок. Іра, здається…

Ох-х… Знову в них посиденьки? З вином і плітками. До першої ночі можуть галдіти.

Брюнетка в джинсовому комбезі і короткому топіку проходить повз мене. І як їй не холодно?

Розвертається до Валентина, прискорено змахує нарощеними густими віями.

– Добри-и-день… – янгольськи усміхається.

Мій помічник мінімально рухає головою – дає зрозуміти, що помітив, і продовжує гуманітарний маршрут.

Швиденько перебираю знайомих, до кого можна піти ввечері на чай. Не хочу слухати п’яненький регіт та останні новини з романтичного фронту.

О, до Лесі піду! Вона мене завжди чимось смачненьким підгодовує і навіть у лікарні мене провідувала. Ну хоч сьогодні прийду не з пустими руками.

Уміхаюсь своїм думкам і заходжу до кімнати.

Знімаю з кухонного столу сумочки дівчат, перевішую на спинку стула. Весь час їм кажу, що це негігієнічно…

Валентин швидко обводить приміщення поглядом. Знову ледь помітний кивок.

Дівчата замовкають та перезираються.

– Дякую ще раз… – він просив на «ти», тож ковтаю свою незручність  – …тобі. Дякую тобі, Валентине.

Сусідки з усіх сил вдають, що знайшли в конспектах щось напрочуд цікаве. Але я знаю, що прислуховуються до кожного шелесту.

Чоловік, певно, теж це вловлює.

– Ще на кілька хвилин тебе можна? – звільняє руки від пакунків та направляє мене в коридор.

– Звичайно, – я теж маю йому дещо сказати.

Стаєм в тупику, біля вікна з решітками. Зварич спирається плечем в край укосу. Хоч би костюм не замастив! Коштує, мабуть, як моя річна стипендія.

– Нелю, сподіваюсь, тобі не потрібно пояснювати, що деталі сьогоднішньої зустрічі…

– Я розумію, нікому не скажу.

– Чудово.

Киваю.

Ніколи не мала звички обговорювати особисте життя.

Спочатку його в мене не було, а потім… Ну що обговорювати?

Залетіла після першого разу від хлопця, який наказав його забути і навіть номера не залишив.

– Так, секунду... Картка ж! – розвертаюсь у напрямку кімнати. – Зараз принесу.

– Не треба, Неллі, – зупиняє мене впевнено, перехоплюючи мою руку. – Залиш собі. Тобі потрібно якесь лікування?

– Так. Але… я думала, після тесту на батьківство.

– Там довга процедура. Поки результат прийде, поки у Ярового знайдеться вільний час, – іронічно піднімає брову. – А ти поки користуйся. Добре? Впевнений, що ти їх витратиш на корисніші речі, ніж я.

Його голос такий м’який та спокійний. Він наче вмовляє хвору дитину проковтнути гіркі ліки.

Від цієї турботи, довіри і делікатності в носі починає щипати. Очі нестримно наповнює волога.

Ну от. Знову «привіт» від вагітних гормонів…

Аби відволіктися та не розклеїтись остаточно, починаю пояснювати:

– Можливо, все обійдеться і гроші взагалі не знадобляться. Але якщо знову виникне загроза…

– Не треба виправдовуватись, Нель. І звітувати не потрібно. Просто пообіцяй, що скористаєшся грошима, якщо буде необхідно.

– О-обі-цяю, – рюмсаю, змахуючи краплинки, що все таки зриваються з очей.

– Ну все-все, заспокойся, – легенько стискає мої плечі та притягує до себе.

Прихиляюсь чолом до плеча Валентина та ще з пів хвилини схлипую, намагаючись взяти себе в руки.

Краєм ока помічаю, як оглядаються на нас студенти, які йдуть коридором до загальної кухні.

Сьогодні я буду слухати плітки про себе?

Та це дрібниці.

Головне – що в мене з’явилася надія та реальний шанс побачити свою крихітку живою та здоровою.

– Тихо-тихо, дівчинко, – обережно відсторонює мене Валентин. – Все ж добре?

Невже це йому тепер незручно? Я думала, такої ситуації не існує.

– Так.

– Дякую тобі, – вкотре повторюю слова, що навіть приблизно не передають, наскільки я ціную його небайдужість.

– Ну, це не зовсім мені, а… – знову кумедно закочує очі догори, – потім сама йому скажеш.