4 - Залицяльник

Тупцяю на місці, розраховуючи траєкторію приземлення. Машина у Валентина виявилася дуже низька. Майже як показують на перегонах.

– Я тримаю, не хвилюйся, – стискає мою руку вище ліктя та відкриває ширше двері свого боліда.

Посадкових місць всього два, а я б хотіла сісти ззаду.

Валентин шокує мене невимушеністю, майже панібратством. І на контрасті з нашими соціальним щаблями це бентежить.

– Тобі щось потрібно з продуктів? Може, спочатку в магазин?

– Ні, дякую. І до гуртожитку мене не обов’язково. Ось тут за рогом є зупинка… – закриває двері, обходить авто і сідає на водійське місце, – …автобуса. – Договорюю собі під ніс, тому що чоловік без зволікання диктує мою адресу навігатору. 

Хитаю головою.

Він теж читав мою “справу”?

Ну звісно, читав. Впевнена, що знає і всі подробиці, які я встигла розповісти Яровому.

Почуваюся комашкою, яку пришпилили до чітко відведеного їй місця.

Після дивного зауваження про мене як наречену, Тимофій наказав мені вийти у приймальню. Де я просиділа ще з пів години.

– Не втомилась? – кидає швидкий погляд в мій бік на світлофорі.

– Ні, – якщо не брати до уваги відчуття вагітності шість місяців поспіль.

– А я щось запрацювався останнім часом, – ділиться, розминаючи плечі. – Тому відпочити від офіса і допомогти такій чарівній юній дівчині – саме те, що потрібно. – Промовляє лагідно.

Опускаю очі на свої схрещені руки.

Ласкавих слів я чула не надто багато в своєму житті. А ось так – від незнайомої людини – і поготів.

Але я просто не можу підіграти та підхопити дружній і веселий тон.

Купа всього хвилюючого сталася за останні години. А що чекає на мене попереду? На нас – відчуваю особливий рух всередині себе та зсуваю зручніше ремінь безпеки.

– Валентине, що означає та фраза, – пригадую, – про наречену?

Це ж не для Тимофія? У нього вже є одна.

– Поки що про це зарано говорити, не переймайся, – відмахується. – До того ж я не впевнений, що Тимура вдасться втихомирити хоч чимось. Навіть такою ніжною квіткою.

Підморгує, а я остаточно гублюсь від його уваги.

Мій досвід романтичного спілкування обмежується тижнем, під час якого я втратила глузд, сором і цноту. Легко фліртувати та пускати бісиків, як мій водій, я не вмію.

Та мені це і ні до чого. Ще кілька років не знадобиться, якщо я все ж виношу цю дитину.

А я маю її виносити. Іншої у мене не буде – так сказала лікарка одразу після першого огляду.

Виявляється, болючий та нерегулярний цикл не ходить сам по собі…

Ця дитина в мені – справжнє диво. Але щоб воно справдилось, в перші місяці потрібна була підтримуюча гормональна терапія. І мої статки, які відкладала з шістнадцяти, підробляючи то там, то тут, закінчилися кілька тижнів тому. Ще місяць, два від сили, і я не зможу працювати.

Можливо, якби не ускладнення, мені б вистачило на перший рік з малюком. Але що вже про це думати?

Голова і так пухне від тривожних очікувань майбутнього. Тому вміння легковажно загравати – це останнє, чим я наразі переймаюсь.

– Зайдемо ненадовго? – питає Валентин, паркуючись біля багатоповерхового ТЦ. – У вечірній час страшенні черги на касах. А в мене вдома миші гризуться за шматочок цвілого сиру.

Сумніваюсь, що в будинку хлопця наявні означені тварини. А от щодо сиру з рідкісною пліснявою – вірю.

– Я почекаю Вас в машині, – непомітно тру трохи затерплі литки.

– Та ну, Нелю. Давай на ти. І мені потрібна твоя жіноча порада. А то скоро якусь виразку шлунку підхоплю, – бадьоро вистрибує з авто та допомагає мені вибратись.

– Її не можна підхопити, це неінфекційне захворювання. Головне – їсти регулярно і щось корисне, – поспішаю за стрімким кроком офісмена.

– Ну от, бачиш. Ти вже допомагаєш, – помічає мої труднощі і стишує крок. – Давай ти мені складеш якийсь набір продуктів на тиждень. Щоб нескладно було готувати, поживно і збалансовано.

– Але я не знаю, що Ви любите…

– На свій смак. І ми, наче, перейшли на “ти”. Впораєшся?

Киваю і тягну візок з довгого металевого хвоста.

– Дякую, тримай, – називає чотири цифри і простягає банківську картку, яку беру на автоматі, а вже потім дивуюсь його довірливості.

Можливо, коли в тебе багато грошей, ти не трясешся за кожною копійкою?

Хоча, з огляду на те, що моя повна біографія залишилася на величезному полірованому столі його боса, це цілком виважений вчинок.

– Зустрінемось біля машини. І не тягай важкого, – навіть не збиралась. Не з товщиною моєї обмінної карти.

Швидко розбираюсь з гарнірами та овочами. Трохи молочки, яйця, хліб. А далі йду у незвичні для себе відділи. Риба і м’ясо. Дещо з корисних снеків теж закидаю у візок.

Робити покупки навіть приємно, якщо не думати про їхню вартість – ловлю себе на думці, розраховуючись.

На мить завмираю, коли екран термінала висвічує “очікую підтвердження”. За мить касовий апарат зі скреготом друкує чек, а я полегшено опускаю плечі.

Ну ось, я впоралась, і навіть не вийшла за бюджет Валентина.

Хлопець вже чекає на мене біля машини.

Відкриває багажник та перетягує туди пакети.

– Не надто багато всього? – оглядаю гору провізії.

От правду кажуть: голодному ходити магазинами – то до надмірних витрат.

– Все добре. Сідай, – закриває багажне відділення та прямує до водійського місця. – Ой, вибач.

Знову обходить машину та підтримує мене, поки вмощуюсь на сидінні.

– Не мав досвіду поводження з вагітними, – пояснює з усмішкою. – Але я завжди за надбання нових навичок.

За традицією, не знаю, що відповісти на його натяки. Тому мовчу, розглядаючи знайомі вулиці з незвичного ракурсу.

– Валентине, – наважуюсь спитати, коли під’їжджаємо до гуртожитку, – то я можу розраховувати на якусь допомогу від Ярового?

– Я впевнений, що так. Але йому потрібні докази, – почісує брову. – Ти ж не будеш проти аналізу ДНК?