3 - В кабінеті

Заходжу до кабінету. Завмираю на вході, приголомшена простором і вікнами на всю стіну.

Охоронець бурмотить в мою спину “чекайте тут” і зачиняє двері. 

За кілька хвилин дівчина з приймальні, не піднімаючи очей, приносить мені чашку кави та виходить, мало не бігцем.

Залишаюсь наодинці.

Мені б радіти, що не викинули на вулицю. Що очікую на розмову з генеральним, імовірно, у його кабінеті.

Але радіти не виходить.

Шкірою відчуваю зростаючий і неясний драматизм.

У мене купа питань, але ясно лише одне: від моєї появи пан Яровий не в захваті. Абсолютно.

Цікаво, існують люди, від яких він в захваті, взагалі? Можливо, його “вигідна” наречена? Не хочу про це думати – мене це не стосується.

Роблю один ковточок з білої порцеляни і відставляю подалі. Кава не мій напій. І вагітним не рекомендується.

Дивлюсь на ідеально чистий стіл, наче під лінієчку розставлені письмове приладдя, техніку. Жодної фотографії, сувеніра, вазону чи хоч чогось особистого.

Довго роздивляюсь краєвид міста. Гортаю конспект з “Фінансів”, але всі думки та увага розгубились.

Ще раз прокручую нещодавну розмову і уявляю майбутню.

Від хвилювання і напруження кінцівки дрібно підтрушує.

Минуло разу теж з цього почалось – згадую з холодним острахом. 

Розхвилювалась.

Потім живіт потягнуло, занив поперек. Біль, кровотеча, швидка…

“Вибачайте, Тимофію Максимовичу”, – промовляю і швиденько скидаю потерті чобітки.

Вмощуюсь на довгому шкіряному дивані у кутку, пірнаю долонями під сукню та тягну резинку колготок трохи нижче. Заплющую очі, обіймаю свій животик та починаю мріяти вголос.

– От коли ти народишся і трохи підростеш, мама відвезе тебе до озера, – згадую пейзажі рідного смт.

Відвезе, якщо до того часу ми помиримося з рідними. А в це ой як складно повірити, після тієї сварки...

Затинаюсь та тужливо зітхаю.

Але я ж хочу заспокоїтись, а не навпаки? Тому продовжую, уявляючи, що батьки пробачили гулящу дочку та прийняли дитину з “подолу”.

– На тому озері, знаєш, які жабки живуть? Зелені. Величе-е-зні. А такі голосні, що й ну! Влітку на озеро прилітають лебеді. Ми будемо їх з тобою годувати розмоченим горохом. А взимку, коли озеро застигне, кататися на ковзанах…

Дихаю повільно. Вкладаю у голос всю любов і турботу, яку хочу донести до своєї крихітки.

– Ти тільки залишайся зі мною… Чуєш? А матуся про тебе потурбується.

– Кхм…

Розплющую очі і з шумом хапаю повітря.

Ох уж ці сучасні офіси!

От у нашому гуртожитку жодний крадій не проникне непоміченим – криві фанерні двері риплять від найменшого руху і навіть протягу, а тут…

– Шкода переривати вашу розмову, – без жодного жалю промовляє гендиректор. Кидає на масивний стіл документи та займає високе чорне крісло. – Та в мене сьогодні ще багато справ, тож…

– Так-так, вибачте, – спускаю ноги та навпомацки шукаю взуття.

Сідаю ближче. На один зі стільців, що стоять біля полірованого велетня.

– Валю, зайди до мене, – кидає, натиснувши якусь кнопку на чорному селекторі.

А я тим часом скоромовкою проговорюю прабабусину молитву “на оберіг”. Рядочки плутаються, кінцівку взагалі забуваю, але з думкою, що виконала все від мене залежне, просто чекаю на свій вирок.

– Отже, давайте відверто, пані…

– Неля. Неллі. Приємно… познайомитись, – промовляю пересохлими губами.

Знайомий голос з новими, офіційними, інтонаціями мене бентежить.

Хмикає, підсовуючи до себе якийсь аркуш.

– Я так розумію, Ви не так давно близько познайомились з моїм братом-близнюком. Коли саме, до речі, познайомились? – кидає швидкий погляд нижче моїх грудей.

Боже!.. Мені так соромно. За себе. А ще більше за нього – навіщо він так цинічно?

Та в моєму положенні гордість не на першому місці. Ковтаю образу та чемно відповідаю:

– Шість місяців тому. На початку квітня.

Киває своїм думкам та тягнеться до телефона.

І тут мені приходить чудова думка, яка згорне цю неприємну розмову до кількох секунд.

Витягаю з сумочки свій мобільний – звичайний кнопковий “бабусяфон”, бо старенького китайця я заклала ще минулого місяця.

Набираю побільше повітря та озвучую просте та геніальне рішення:

– Якщо можна, просто продиктуйте мені його номер. Я подзвоню сама і…

– Мушу розчарувати вас, Неллі, – зітхає, відкидаючи від себе гаджет. – Мені він теж не залишив свого номера.

Не знаю, що сказати. Це… дивно. Але в стилі Тимура – згадую його нетерплячість, спонтанність. Як швидко він знайшов підхід до кожного, влився у велику компанію, став її душею, і так само легко попрощався. Зник з радарів, наче у повітрі розчинився.

Я намагалась його знайти через знайомих – тиша і пустка.

– Скажу відверто, це не перший випадок, коли до мене звертаються його шанувальниці, – ох!

Червонію, наче перестигла калина. Здавалося б, вже доросла. Жінка при надії. Та перед цим незнайомим чоловіком я почуваюся гірше, ніж коли зізнавалася мамі.

– Ви впевнені, що це його дитина? – питає так, наче ми розмовляємо про тогорічний врожай картоплі.

Хоча, мабуть, ця тема викликала б в нього більше емоцій…

– Впевнена, – шаріюсь ще більше – до якогось нового відтінку червоного.

– Зрозуміло… – тягне, рівняючи папери перед собою. – Треба визнати, що Ваш випадок вирізняється з-поміж попередніх. Зазвичай, дівчата, на яких западає Тимур, більш… – окидає мене холодним поглядом, – одним словом, я здивований. І схильний Вам повірити.

Перегортає аркуші. Підносить один ближче до очей та відкидається на кріслі.

– Приїжджа. Студентка. З простої родини. Мати – поштарка, батько – комбайнер. Стипендія у розмірі… – піднімає брову, – гуртожиток…

Перераховує так, наче це список моїх гріхів, або невиліковних хвороб.

І взагалі! Я висилала резюме, але звідки він такі подробиці...