2 - Зустріч

Гомін та цокання підборів, нарешті, стихають.

Міряю пустий коридор повільними кроками, коли назустріч ідуть двоє кремезних хлопців. Короткі зачіски, костюми, нейтральні обличчя.

Охоронці?

Уважні очі обмацують мене за коротку мить та відпускають.

Так, на загрозу я не схожа. Але це тільки зовні… Зараз я порушу спокій та звичний ритм їхнього боса. Але лише на кілька хвилин та кількатисячну суму.

Не думаю, що то багато для нього. Але в нашу останню зустріч він і цього не обіцяв. Точніше – взагалі нічого не обіцяв.

Так і сказав, наче вилив на мене жбан крижаної води: “Ти ж розумна дівчинка і все розумієш. Розважились-відпочили. Тобі потрібен хтось надійний, а я нічого не можу тобі дати”.

Але Тимур помилився. Він залишив мені малесеньку частинку себе самого, яка невпинно росте всередині мого тіла. Поки що росте.

Бачу, як він наближається. Опустивши голову, розмовляє по телефону. Рухається розгонисто та чітко. На долю секунди піднімає очі… І проходить повз!

Жодний мускул не реагує на мою закляклу постать. Жодної емоції.

Ані усмішки, ані подиву на його обличчі.

Нічого.

Наче побачив пусте місце чи ще один офісний вазон.

Я готувалася до цього, але, мабуть, недостатньо.

Пересилюю заціпеніння:

– Тиме, – пискаю, і ще раз голосніше, – Тиме!

Охоронці гальмують, перезираються.

Він стишує ходу, обертається. На долю секунди піднімає темну брову – і все. Прямує далі.

– Тиме, я вагітна! – кричу у широку спину, роблю пару швидких кроків до нього і додаю тихіше, майже пошепки. – Від тебе.

Зупиняється. Круто розвертаєтся до мене і повільно підходить, впиваючись знайомими, шалено красивими очима насиченого, темно-синього кольору.

В них подив, гнів… і відраза.

– Ти помиляєшся. Я вперше тебе бачу, – карбує гострі, як лід, слова. – Вперше і востаннє. Виведіть її звідси. – Киває охороні.

Таким я теж бачу його вперше. Важкий погляд, метал у голосі і незворушне, замкнене обличчя. Як це можливо? Він зовсім інший… але досі коханий.

Це гірко визнавати. Що втратила голову з випадковим чоловіком, який звабив, вибачився і наказав забути. А я і досі маю до нього почуття.

Але нехай. Він про це не дізнається.

Я десь читала, що у дітей, зачатих у любові, щаслива доля. Та це не матиме жодного значення, якщо вагітність обірветься.

Тому, навіть коли один з охоронців міцно стискає мої плечі та тягне коридором, повертаю голову і благаю далі.

– Будь ласка, Тимуре! Я не хочу втратити дитину, – впускаю теку та притискаю руки під ребрами. – Допоможи лише на лікування…

Я не знаю, як це відбувається. Мова жестів, поглядів чи телепатія? Але мій примусовий рух зупиняється. Хватка великих долонь слабшає. Хоча жодних сигналів Тимур не виказав.

Спрацювало?

У нього все ж таки є серце, яке качає людську кров?

Він знову наближаться.

Але тепер так, наче я пусте, але дуже небезпечне місце. Заражене невидимою загрозою, чимось незрозумілим і страшним, як раціація.

– Як ти мене назвала? – сині очі сканують моє тіло, чіпляючись за горбик живота.

– Ти-ме, – виштовхую, вдивляючись в таке знайоме і таке дивне обличчя.

На ньому зовсім не притаманна міміка. Нерухома, холодна, стримана. Це в нього така робоча маска?

Мороз пробігається вздовж хребців. Навіть не знаю, закохалася б я в нього, якби побачила таким…

– Моє повне ім’я?

Ковтаю в’язку гіркувату слину.

– Тимур Яровий…

Насправді, його прізвище я дізналася всього кілька днів тому. Коли зайшла до сусідок позичити конспект лекції з “Податкової системи”.

А все через те, що мій роботодавець вирішив влаштувати черговий переоблік побутової хімії. Тож я цілий день дихала “морською свіжістю” та “гавайськими ранками” – мало легені не виплюнула. 

Але зараз, навіть, радію з того.

Не пропусти я лекцію – не зайшла б до дівчат. У них є телевізор. Саме там я краєм ока побачила коротенький ролик в новинах.

Директор великого холдингу саме давав інтерв’ю. Розповідав щось про розбудову економіки, майбутнє розширення чи співпрацю з іноземними компаніями… Я погано запам’ятала зміст. Дивилася лише на його мужнє підборіддя з маленькою ямочкою, чітку лінію брів, темне волосся, що спадало на високе чоло підкрученими пасмами. Дивилась і згадувала, яке те все на дотик…

Ну і прізвище, звичайно, запам’ятала. Яровий. Ідеально підходить керівнику-аграрію.

Але я не розумію, навіщо він просить проговорити його зараз?

– По-батькові не знаю, – промовляю, аби заповнити напружену паузу. – Ти не казав, а в новинах були лише ініціали. “Те” і “Ем”. – Роблю припущення. – Микитович чи Миколайович?

– Максимович, – нарешті відповідає і задумливо дивиться на свій телефон, наче не знає, для чого тримає його в руці.

– Тимофію Максимовичу, на Вас чекаємо, – виходить з залу руденька пані, що зустічала мене на вході. З подивом дивиться на мене, а я так само – на її боса.

“Що? Як це можливо?” – хочу спитати, але “мій” охоронець знову отримує німий наказ. Швидко підхоплює документи з підлоги та тягне мене далі коридором, віддаляючи від Тимура-Тимофія Максимовича Ярового.

– Вже йду, Світлано, – спокійно відповідає гендиректор та прямує до конференц-залу.

Нічого не пояснює та не кидає більше на мене жодного погляду.

Наче і не було нашої зустрічі і такої хвилюючої для мене розмови.

Це не той Тим – потроху доходить до мене. А отже, і не його дитина. І у цього Ярового в жилах, схоже, дійсно якась інша рідина…