– Ви до кого? – прискіпливо оглядає мене охоронець, а я обсмикую просторий светр на своєму шестимісячному животику.
Взагалі-то до гендиректора. Ярового Т.М.
Але хто ж мене отак, з вулиці, до нього пустить? Тому відповідаю, трохи змінюючи факти:
– В мене співбесіда на посаду секретаря-друкаря.
Лукавлю, бо на співбесіду я дійсно записана, але працювати тут мені не світить.
По-перше, вагітну не візьмуть. Та й досвіду на такій посаді в мене не густо – нуль.
В дев’ятнадцять з досвідом взагалі тяжкувато.
По-друге, в мене вже є підробітка. Ну і на лекції, що почались місяць тому, замість мене ніхто не сходить.
– Прізвище?
– Карпик. Неля Карпик, – міцніше стискаю теку з документами, прикриваючись нею, наче щитом.
Короткострижена голова нахиляється за стійкою та за кілька секунд киває.
– Очікуйте, за Вами прийдуть.
Металевий турнікет ляскає за моїми стегнами.
На першому поверсі просторо і світло.
Блискуча підлога, метал і скло. На стіні горщиками із зеленню викладено фірмовий знак агрохолдингу “Грінвей” – велика, трохи витягнута в боки спіраль.
Красиво.
“Ось тут працює твій татусь”, – шепочу собі під ніс, торкаючись натягнутого животика під тканиною.
Дітки на цьому терміні вже чують. Шкода, що в гуртожитку голосно вмикають лише попсу, важкий метал чи клубні ремікси.
Я б хотіла, щоб моя крихітка слухала класичну музику. Пишуть, що це дуже корисно для розвитку мозку…
– Добрий день, – відволікає мене рудоволоса дівчина. На ній білосніжна блуза, сірий костюм та височенні підбори. – Проходьте за мною.
Граційно пливе до кабіни ліфта.
Поспішаю за нею, відчуваючи себе вдвічі недоладнішою, ніж є насправді.
Взагалі-то я худенька. І лікарка постійно сварить мене на замірах – не добираю ваги, коливаюсь на нижній межі норми.
Ліфт рухається бесшумно. Лише цифри над головою зростають дуже швидко. Мені аж вуха закладає.
Прикушую губу, відчуваючи гіркий присмак печії. Це нормально, я читала. Треба погризти моркви чи соняшникового насіння.
У мене є в сумці. Але чи доречно це буде зробити зараз?
Навряд.
Відчайдушно стримую потяг пошарудіти своїми пакетиками, коли чую:
– Відділ кадрів далі цим коридором і праворуч, – завчено розтягує губи офісна леді. – Там заповните анкету і виконаєте пробне завдання.
Цифри зупиняються на позначці дев’ять. Металеві стулки дзинькають та роз’їжджаються.
– А не підкажете, на якому поверсі кабінет керівника?
Панночка вигинає по-модному широку брову. Її погляд стає уважнішим, сповзає моєю фігурою донизу.
– Не зважайте, звичайна цікавість, – випалюю.
Розвертаюсь до неї спиною, підбираю поли сукні та практично вистрибую з просторої дзеркальної кабіни.
Куди там треба йти? Ліворуч? Чи праворуч?
“Вагітна” забудькуватість наздоганяє мене біля розгалуження.
Кручу головою. Звертаю ліворуч.
Читаю таблички на матових дверях, але потрібної не знаходжу.
Зате в кінці коридору очі чіпляються за улюблений останнім часом символ. Вбиральня!
Зачиняюсь у кабінці та полегшено розтікаюсь на чистісінькій сантехніці. Не те, що у нас в гуртожитку…
– Коли нарада, кажеш?
– За двадцять хвилин, – цокають підборами невидимі робітниці.
– На сьомому чи на дванадцятому?
– На дванадцятому, у великому залі – сьогодні всіх збирають.
– І що, сам Яр буде?
– Так. Кажу ж тобі, треба причепуритись!
Повітря насичується солодкими косметичними ароматами, від яких хочеться чхати.
Завмираю мишкою. Затуляю ніс та проговорюю про себе: “За двадцять хвилин”, “дванадцятий поверх”.
Хоч би не переплутати!
– Ой, я тебе благаю! Причепуритись… – зітхає одна з дівчат. – Розслабся! У гендира весілля на носі – нам нічого не світить.
– А мені Свєтка казала, що Яровий зі своєю кралею посварився. І взагалі, цей шлюб у них за домовленістю. Може, він зараз мене як побачить, як закохається! І забуде про все на світі…
Закриваю руками обличчя. Спокійно! Мені не можна хвилюватися…
Дихаю повільно та глибоко.
У нього своє життя, а між нами була одноразова акція – він одразу попереджав!
І я ж не заміж за нього хочу, а лише позичити трохи грошей. На лікування.
– Твоя Свєтка взагалі інформацію не фільтрує. Як вони могли посваритись, якщо шлюб за домовленістю? І взагалі, ти можеш уявити, що Яр покине свою супер вигідну наречену через якесь “кохання”?
– А чому ні? Він же жива людина. Кров закипить – і…
– Ох, ти просто не знаєш, який він. Минулого року за пів відсотка всю верхівку філіала зняв. І навіть бровою не сіпнув. Взагалі не здивуюсь, якщо в нього машинне мастило в жилах, а замість серця обчислювальний апарат… – нарешті виходять за двері.
Машинне мастило? Я б так не сказала. Імовірніше, щось легке та гаряче… сонячні промені, літній вітер?
Мені складно уявити його в діловому костюмі.
Мабуть, це тому, що познайомились ми на відпочинку. І, треба визнати, у людях я розбираюсь не дуже, якщо опинилась у такій ситуації.
Отже, “вигідна” наречена і зняті голови за пів відсотка – такий він насправді.
У відчаї прикриваю очі. І цю людину я буду просити про допомогу?
Якби для себе – навіть носа сюди не поткнула. Але маленька беззахисна крихітка повинна мати шанс на життя.
В решті решт, це ж і його дитина! Навіть якщо небажана…
Збираюсь з усіма своїми вагітними силами та прямую до ліфта.
Стильні ділові фігури стікаються до дверей з написом “конференц-зал”.
На секунду заглядаю всередину – ні, його ще немає.
Статного широкоплечого чоловіка, що випромінює силу та енергію, я впізнаю будь-де.
Після зустрічі з Тимом Яровим я дізналась, що то таке – чоловіча харизма, магнетизм, привабливість.
Коли хочеш і не можеш відвести погляд.
#4109 в Любовні романи
#1889 в Сучасний любовний роман
#1084 в Жіночий роман
Відредаговано: 19.01.2023