мене вбила попелюшка

Не лист. 
Не тобі.

Пишу твоєю рукою. 
Собі. 
Перед тим, як написати тобі, я хотіла відправити чистий  
аркуш. Але потім злякалася того, що ти зрозумієш вміст. 
Бачиш, як швидко стрілка годинника набирає висоту...і  
падає. Залишайся один. Завжди. Не довіряй. Навіть моїм птахам.  Всі пісні, які вони співають тобі, були написані мною. Вони вивчили їх у клітинах. В оточенні брехні, заздрості, болю і смерті. Я знаю всі книги, які ти прочитав і прочитаєш. Вони написані мною. Ти сліпий. Тебе дурила навіть я. Я тебе зрадила. Сміялася з твоїх вигаданих почуттів. Але ти навчився забувати. Забувати мене. Забувати посміхатися. Забувати писати. Забувати говорити. Забувати... 

Пам'ятаєш, ти писав про наш корабель? Я його спалила. А сказала, що він доплив до острова. Я просто хотіла тобі показати цей світ. З його брудними і пораненими птахами. З його мертвими китами. Дірявими суднами. Небо завжди було чистіше над тобою, тому що ти вірив, що у тебе є дитинство. 
Я знаю про що ти думаєш. І мене це зовсім не лякає. Прошу лише дійти до кінця. Ти запитував мене, чому я вибрала саме тебе? Тому що ти ніякий. Не добрий і не поганий. Не веселий і не сумний. Не нудний і не цікавий. Ти ніякий. Ти можеш одночасно думати про те, що станеться після того, як ти мене вдариш і тут же принести букет польових квітів. Ти можеш розповідати мені про зірки півночі, а потім не розмовляти зі мною декілька тижнів. Ти хворий. Але не намагайся знайти  
вакцину. Вона вб'є тебе. Будь сильним. І згадай як потрібно  
посміхатися...