26 доріг

Моє місто сповнене звуків. Ароматів. Картин. Вранці я чую звук киплячої води в чайнику, відчуваю запах дешевого тютюну і бачу багато однакових незнайомців. А ще я чую про що говорить це місто. І про що мовчить. Воно наповнене чимось надзвичайно звичайним. Звичним. Ямами на дорогах і в головах незнайомців.  
Синіми хмарами під очима. Запухлими особами і маршрутками. П'яним вітром і сухим дощем. Я чую звуки, які видають птахи. Вони жахливі. Не такі, як раніше. Вони "співають" мовою дяді Васі. Кранівника. Його навчили цієї фонетиці на заводі. Коти в моєму місті не сплять. Ні вдень. Ні з кішками. Їм навіть немає справи до мишей. Вони малюють на парканах те, що їм відрізав 
ветеринар. Бібліотеку закрили. Відкрили секонд-хенд. Книги в мішках. Ганчірки на полицях. У театрі продають мертвих песців. Мешканці нашого міста люблять фотографії. У парках і скверах стало чистіше. Від людей. А діти люблять тварин. Малювати. На старих вагонах поїздів. Вранці. Особливо китів. Бродячі пси  
перестали боятися. Холоду. Голоду. Тому що вони ходять у церкву. Іноді тут зупиняється час. На моєму годиннику. А іноді я чую відображення в дзеркалі. І бачу звуки в навушниках. Я це до того, що дерева тепер самі розпалюють багаття. А ми їмо їх коріння. І замість них, годуємо і гріємо своїми тілами землю. Тепер я знаю, чому взимку буває жарко, а влітку холодно. Ще в цьому місті живе її посмішка. І її волосся. Вітер обдував тоді їх. На мосту. Запахом вина. Ну да, і очі. Її очі живуть не тут. Не в цьому місті. Вони бачать і чують все інакше. У її будинку птахи не лаяться. Пахне квітами і свіжими книгами. Ось  
через це я почав бігати. По мостах.  
Перейти в кінець історії.  
Вибрати файли.  
Ще.  
Напишіть повідомлення... 
Приїжджайте до нас в гості. Наші галети найсмачніші.