Жовте зрушення

33. (Щоб не забути)

Пиши просто 

Добре. 
Просто. 
Звук вмикача/вимикача світла. Це одна з нот симфонії моєї кімнати. Стрілка годинника. Вдих/видих.  
Мене ірутують люди. Всі. В тому числі і я. За деякі/всі  
речі, які вони роблять. І одягають. Ні. Спочатку одягають, а потім роблять. Наприклад брешуть. В тому числі і я. В цьому теж. Користуються дзеркалами, що б здаватися краще. Заводять будильники, коханців і кішок. В цій сумі і я. В числі №1. Не дивляться на зірки, не слухають птахів, не обоняють ромашки, не використовують 33 за призначенням. У тому Пі...Ні. На щастя, мене тут уже немає. Точніше там. Я тут. Ось. Перед тобою. У вигляді 33 літер, які я розкидав як величезний пазл.  
Зібравши його, ти побачиш нічого, крім потертих країв дотику і рваних деталей картини. Деякі елементи все ж будуть виразні. Але їх мало. Дуже. Порівняно з тієї купою залатаних моментів, які не гідні навіть наданню вогню.  
Ти знаєш, а мій дракон все там же. І він спить. Сподіваюся його сил буде достатньо, що б підняти мене, скриню зі  
спогадами і візок з листами. Твоїми. Які ти вже ніколи не  
прочитаєш. А могла. Адже ти теж знаєш цих тридцять трьох. Знаєш. Іноді вони дуже образливі але бувають і приємні. Навіть милі. Краще всього, коли вони мовчать. От як дерева. Або квіти. Адже вони не скаржаться на недолік води або сонячного тепла. Вони мовчать. Тому що, по суті, від слів нічого не змінюється. Важлива тільки твоя лійка. Порожня вона або повна. Наповнена водою або отрутою. От і все.  
Моя мрія не змінилася.