Інша зупинка

Півдня безповоротно втрачено через монтаж програми на радіо.

– У цей час могла б уже вертати назад, – думала, трясучись в автобусі із райцентру до селища Н., – а тепер доведеться ночувати.

Залишатися в селищі на ночівлю не хотілося. І не тільки через поганеньке мешкання для приїжджих, де немає теплої води. Це селище на карті мого життя позначене особливою відміткою. Не так давно я тут жила…

Знайома місцевість. Зацікавлено роззираюся навсібіч. Дороги доброї так і не зробили. Автобус потрапив у чергову вибоїну й пасажири, що стояли, із зойком і лайкою попадали один на одного. Якась жінка боляче вперла мені в ноги плетений кошик. Нині базарний день. Благо, що я сідала в автобус на вокзалі, тож їду по-королівськи – маю місце. За вікном вигулькують і щезають знайомі краєвиди. Вражає гнітючий пейзаж колишніх колгоспних будівель зі зруйнованими покрівлями, напіврозібраними (де добра цегла) стінами. Довкілля позаростало бур’яном. Такі ж закинуті, порослі дикими травами, і колишні колгоспні поля...

Біля мене стоїть чиєсь дитя. Худорлявий хлопчина з вражаюче синіми очима.

– Присядь мені на коліна!

– Не хочу! – Не по літах серйозний хлопець, як на його шести- чи семирічний вік. Його личко і особливо очі мені когось нагадують. От, тільки кого?

– Господи, та це ж… Марко. Це його очі! – здогад, як блискавка в серце. Не йму собі віри. Непомітно підводжу погляд догори. Хлопчика злегка притримує за плече молода, не по літах змучена жінка. Та що з кошиком. Обличчя її теж видається мені знайомим.

– Та це ж вона! Його дружина! Здається, Таня. А цей хлопчик, виходить, його син.

Сумніву не залишалося. Це й справді була вона, твоя нинішня дружина! Хоч за моєї пам’яті вона була ще дитиною. Здається – у восьмому чи, може, дев’ятому класі вчилася. Які ж парадокси трапляються у житті!

Тетяна тримається за поручень прямісінько перед моїми очима. Благо, що вона не дивиться на мене й не впізнає свою колишню вчительку, тож я можу роздивитися на неї зблизька. Одяг на ній – джинси і кофтинка – схоже із уживаного закордонного лахміття, яке тепер за копійки можна придбати будь-де. Її огрубілі руки, нігті, що ніколи не знали манікюру, свідчать, що на ній город і уся важка хатня робота. Благо, тобі поталанило, що вона безхитрісна й не хижа. Не Килина. Навпаки, – добра й сердечна. Але й не Мавка. Звичайна жінка. Земна.

– А на вроду вона нічого. Може, навіть, і краща від мене, – упіймала себе на грішній жіночій думці й одразу спохопилася. – Негарно порівнювати. Та хіба тепер це має якесь значення?

Місце поруч мене звільнилося, і на нього біля вікна сів твій син.

– Господи, біля мене сидить його дитя! А могло б же воно бути моїм! Нашим! – Та ця мимовільна думка тепер вже не спричиняє до бурі. Минуле так далеко позаду. Думки чомусь рояться навколо матері цієї дитини. Могла б вона разом із подружками гайнути шукати щастя у велике місто. Якщо не до столиці, то, принаймні, до обласного центру. Вступити якщо не до університету, то хоча б до якогось училища. Мала б собі якесь ремесло, і роботу. Натомість – зеленим дівчиськом, заледве школу закінчивши, мерщій заміж вискочила. Не за когось! За тебе! Видну на селі постать! Ото й усі її університети.

А тепер вона доглядає тебе, немов сестра милосердя. За це її поїдом їсть твоя матір, про вередливу та примхливу вдачу якої ходили пересуди ще тоді, коли ти парубкував.

А мій шлях і досі стелиться круто. Кохання – журавлем у небі. А, може, то мрії мої чи уявлення про щастя занадто рожеві? Але ж... тоді, у ту далеку різдвяну ніч ти, такий реальний, такий мій стояв навпроти мене. Очі в очі. Тремтячими від хвилювання руками подарував збірочку поезій Крищенка. У закутку першої сторінки витягнуті зі збірки (саме для мене – квінтесенція!), написані твоїм дрібним почерком рядки:

Коли твій шлях лягає круто

І дні колючі, як багнет,

І сумніви печуть, мов трута,

Не бійся: ти ідеш вперед.

Ох ці рядки! Ти знав! Знав, що я збагну! Ти єдиний з-поміж тих рідкісних диваків, хто у цьому цинічному світі ще смакує поезію. Любиш, як я читаю. Знаєш, що писані кимось рядки проходять крізь мою душу. Коли я їх декламую, вони тоді вже мої... А роблю це передусім для тебе. Ти ж бо – найголовніший для мене слухач. Пророкуєш мені велике акторське майбутнє, а я мовчки зітхаю. Адже стільки у закапелках пам’яті віршів, яких так і не прочитано для жодного слухача. Кожна строфа завжди комусь призначалася. Однак мій потенційний слухач або не потребував мого читання, або ж я боялася, що він не збагне цих рядків. Як колись мій чоловік. Вдавав із себе обізнаного цінителя поезії, а через кілька строф вже смачно похропував на дивані. Так і ношу в собі нерозхлюпані почуття й пісні, яких нема кому заспівати.

І раптом – ти.

Ти це знав! Знав, що подарована тобою збірка зрушить у мені бурю!

Для чого було тобі так чинити? Аби вписати до реєстру своїх перемог іще одну галочку?!

Ти запросив мене до танцю. Іще ніколи в житті не відчувала я більшого щастя, вищого блаженства, аніж від дотику наших долонь. Оця збірка на пам’ять і отой дотик, рука в руці – це перевернуло усе моє життя.

– Господи, що це? Навіщо? – І благословила цю мить, і не вірила, що це я, що це ти зі мною так близько. Відчуваю твій подих, а перед очима невідступно – твої гарні сині очі… Усепромовляючі очі. І твоя усмішка, і той невимовно солодкий дотик руки. Друга рука обвиває мій стан і ми, невагомі, пливемо у савані ніжності й безмежному просторі диво-дивного почуття...

Як же дорого заплатила я за те блаженство. Коли б ти тільки знав. Якби знав...

Попереду – два роки, цілих два довгі роки лютої муки і самотніх ночей. О, ти не міг навіть здогадуватися, до чого доводила мене всеспопеляюча любов до тебе!

Пам’ятаєш могутню стару тополю поблизу автобусної зупинки? Там, прикипівши до широкого стовбура і міцно затискаючи в кулаці своє розбурхане серце, я очікувала останнього вечірнього автобуса, яким зазвичай приїздив ти. Завмирала, коли чула твій сміх, голос. З автобуса купками висипали люди. А ти ж ніколи не бував сам. Завжди поруч – якийсь попутник чи попутниця (а я люто ревнувала!), ти про щось розповідав, жартував, сміявся. О, якою музикою звучав для мене твій голос! Спрагло ловила кожне твоє слово, мовлене не до мене. Скажи, хіба це не манія, не хвороба?