Розділ 4

Пройшов рік.

08:00 ранку. Я прокидаюся від гучного сигналу будильника. Солодко потягуюся. Встаю з ліжка. Роблю ранкову зарядку. О 09:00 в мене має бути розмова по телефону з керівництвом. Тож швидко приймаю душ, роблю собі каву й готую здоровий сніданок: варені яйця, гречка, огірок й багато зелені. Потім зручно всідаюся перед екраном ноутбука й перевіряю звіти, які маю обговорити. Кілька днів на тиждень я можу працювати з дому. Тож сьогодні саме такий день. 

Нарешті дзвонить керівник. Наша розмова триває не довго. Після обговорення всіх питань, він раптом каже:

— Іро, ви чудово попрацювали. Звіти кращі, ніж я навіть очікував. 

Усміхаюся. Авжеж кращі. Я ночами не спала, щоб виконати це завдання на відмінно. Зроблені англійською мовою для іноземних партнерів в спеціальній програмі, яку я вивчала протягом кількох місяців. 

— У мене до вас пропозиція, — додає керівник. — Ми відкриваємо свій філіал в Іспанії. Чи не хочете ви його очолити? Кращої кандидатури ніж ви на це місце немає.

Я застигаю. Мені одібрало мову. Не можу повірити в те, що чую. Потім киваю. Керівник усміхається й ми прощаємося.

Встаю з-за столу й підходжу до вікна. Серце ледь не вискакує з грудної клітини від радості. Скільки я всього пройшла за останній рік, щоб почути ці слова.

Коли Сергій пішов після нашої з ним останньої розмови, я добряче напилася. Виплакала тоді усі двадцять п'ять років, як я думала кохання, а виявилося — просто спільного проживання. Ще кілька днів частенько прикладалася до пляшки. Багато палила. Нарешті, коли плакати більше сил не було, почала думати. Я з ним домовилася за квартиру. Можна сказати вибила собі відстрочку. Це принизливо, болісно. Хотілося замість “погуляй рік і вертайся до мене” плюнути йому в обличчя, випхати з квартири, закрити перед самим його носом двері. 

Я змогла в той день стримати свої емоції, щоб дати собі шанс на краще життя.

Підходжу до дзеркала. Рік занять у тренажерному залі не пройшли дарма. Я скинула близько двадцяти кілограмів. Позбавилася набряків, в тому числі з обличчя і шиї. Підтягнула м'язи. Вирівняла й пофарбувала волосся. Тепер воно в мене має дорогий, шоколадний відтінок. Ходжу до косметолога — раніше це для мене була розкіш, тепер щотижнева рутина. Купую якісну косметику, яка не шкодить шкірі. Маю брендові парфуми. Кажуть, що добре бути молодим. Я точно знаю, що добре може бути в будь-якому віці. Тепер моя зарплатня дозволяє не лише платити за комуналку та їжу чи займатися спортом. Я можу допомагати дочці й відкладати досить значні суми.

Дивлюся на годинник. За розкладом в мене двадцять хвилин перерви. Потім треба буде повертатися до роботи. Отже, можу вийти на вулицю, подихати свіжим повітрям.

Вдягаю легку кремову сукню, на ноги зручні босоніжки. Через плече маленька сумочка. 

Виходжу на вулицю. Легка вранішня прохолода. Сонечко світить. Землю покриває зелена травичка. Хтось поспішає на роботу, інші гуляють з собаками. Кілька дівчат п'ють каву. Вирішую взяти з них приклад й прямую до найближчої кав'ярні. Беру велике лате з собою. Мені ще дають шоколадну цукерку, як подарунок від закладу. Це дуже приємно. Прямую до алеї. Мені подобається гуляти під каштанами. 

Іноді задумуюся про своє попереднє життя. Тоді дорога на роботу й додому, а ще до магазину — були моїми єдиними виходами на вулицю. Я була постійно втомлена й не мала ні сил, ні бажання на те, щоб вчасно пофарбувати волосся чи зробити манікюр. Будь-який догляд за собою вимагав зусиль, на які я вже не була здатна. Я вже мовчу про матеріальні труднощі. Зараз у свої сорок шість відчуваю неначе почала життя заново.

Я задумуюся й лякаюся коли хтось раптом торкається мого плеча. Повертаю голову й бачу перед собою Сергія.

— Іро, це ти? — Він здається здивований не менше за мене.

Киваю й ошелешено дивлюся на нього. Я не бачила його рік й він дуже змінився: постарів, плечі опустилися. Волосся майже повністю сиве. Обличчя покрилося зморшками. Одягнутий у старі поношені джинси й сорочку, які звисають на ньому. Де і дівся той образ привабливого цікавого чоловіка, який в нього був раніше.

— Маєш гарний вигляд, — каже мені. Я мовчу, бо не можу сказати про нього того самого. — Як ти взагалі?

— Нормально. Багато працюю, вчу англійську. А в тебе як справи?

— Та, — він махає рукою, сумно на мене дивиться. — В цілому нормально також. Ну я радий, що в тебе все добре. Вибач, вже поспішаю. 

Він прощається і йде далі. Я озираюся. Хвилину дивлюся йому вслід. Ззаду він схожий на старого діда — втомлена хода, перекочується. Скручений, ніби немає там більше життя. 

Відчуваю печіння в грудях. Не від жалощів до нього, хоча може бути й це також. А від поганого передчуття на майбутнє та спогадів минулого.

Поспішаю додому, бо мої двадцять хвилин на прогулянку вже закінчилися.

Весь день подумки постійно вертаюся до Сергія. Згадую цю нашу зустріч. Дивно, що він мені нічого не сказав, адже домовлений рік вже минув. Значить незабаром мені треба буде попрощатися зі своєю квартирою. Благо, що мені зробили таку гарну пропозицію по роботі. Тож скоріше за все доведеться змінити не лише квартиру, а й країну проживання. І хоч я була до цього готова й рік обмірковувала цю ситуацію, все одно на душі не спокійно. 

Під кінець робочого дня мій телефон вібрує. Коли бачу хто телефонує, мені стає зле. Це Сергій. От і прийшов момент розплати. Тепер буде вимагати з мене пів квартири.

— Так, слухаю.

Чую як він зітхає:

— Ір, можна я приїду?

— Навіщо? — мій голос тремтить й видає мене.

— Поговорити. Уже минув рік.

Він каже це спокійно, але мені ввижається в цьому погроза. Вирішую це питання не затягувати.

— Приїжджай.

Я кладу слухавку. Встаю з-за столу й починаю нервово міряти кімнату кроками. По-хорошому я повинна розділити з ним порівну цю квартиру. Проте я не хочу з нею розлучатися. Тут минули кращі й гірші роки мого життя. Я виростила Надійку. Тоді ми з Сергієм кохали одне одного, як мені здавалося. Ці стіни бачили багато друзів, які вечорами в нас засідали на кухні, сміху. Хоча й сліз вистачало. Чому я маю розплачуватися за зраду Сергія? Він й так кинув мене. Чому я маю через це страждати й втрачати щось ще крім своєї сім'ї?