Розділ 2

Я відкриваю очі й усміхаюся. Потягуюся. Повертаю голову. Мить дивлюся на подушку, на якій сьогодні ніхто не спав й раптом все згадую. Посмішка сповзає з мого обличчя. Краще б мені відібрало пам'ять. Тягнуся до телефона. Там залишено три повідомлення:

“Стерво. Книги віддай. Вони куплені на мої гроші”. Друге “З таким характером ти б залишилася старою дівою. Тільки я дурень погодився з тобою одружитися” й останнє “Подавися тими книгами. Спробуй тепер сама себе забезпечити”.

Третє повідомлення мене здивувало. Насправді я ніколи не сиділа в нього на шиї, не була утриманкою. Але завжди заробляла значно менше. Просто не ставила роботу на перше місце в житті, бо воно вже було зайняте сім'єю. Цим він мені зараз й дорікнув. Відчуваю клубок в горлі. Пече в грудях від образи. Правильно кажуть, що спочатку повинна бути “я”, а потім все інше.

Йду робити яєчню й збиратися на роботу. Через п'ятнадцять хвилин сиджу на кухні за столом й длубаюся вилкою в жовтці, який розтікається по тарілці. Апетиту немає. Поряд стоїть чашка гарячої кави. Якби це був мій звичайний ранок, я б зараз готувала сніданок для Сергія. Зварила б якийсь суп, бо в нього гастрит, й окремо кілька яєць. Тепер готувати більше немає для кого.

Врешті змушую себе поїсти й волочуся на роботу. Відчуття, що руки, ноги, голова, тулуб — це все окремі не зв'язані частини, які я зусиллям волі змушую працювати разом. Зазвичай на дорогу в мене йде хвилин десять, не більше. Та сьогодні вийшла з дому на пів години раніше. Вирішила пройтися пішки. Не те щоб я була великою любителькою спорту чи міських краєвидів, але це краще ніж залишатися ще тридцять хвилин там, де все нагадує про моє зруйноване сімейне життя. Намагаюся уявити хто вона? Можливо колега? Сергій працює в великій агрокомпанії водієм керівника. Він ніколи не розповідав про жінок з роботи. Зараз розумію, що це дивно. А може це хтось з наших спільних знайомих? Важко сказати. Сергій завжди подобався жінкам. Не через якусь дуже привабливу зовнішність. Просто вміє справити враження, завести бесіду. 

Всі мої питання залишаються без відповіді. Я вже підходжу до офісу. Тож натягую на обличчя привітну усмішку й заходжу всередину. Вітаюся з колегами. Звертаю увагу на чоловіків. Вони привабливі, доглянуті, є й мого віку. Чому я ніколи не дивилась на них якось інакше ніж просто на людей? Якби я помітила в комусь чоловіка чи зав'язався б у нас роман? Як можливо закохатися в когось, якщо це місце в серці уже зайняте? 

Заходжу в ліфт. Втуплююся поглядом у свого колегу з іншого відділу. Високий, підтягнутий, поголений. Від нього приємно пахне парфумами. Одягнутий у дорогий костюм. Як би це відбувалося з ним? От він би зробив мені комплімент. А я б йому відповіла. Зав'язалася б розмова. Потім ми б пожалілися одне одному на наших половинок. Він би розказав, яке стерво в нього дружина. Звичайно що погана хазяйка, само собою, що не хоче сексу і не слідкує за собою, а ще він вже заставав її за зрадою чи просто має таку підозру. 

Я б розповіла, що мій чоловік і не чоловік зовсім — поремонтувати нічого не може, як і вирішити жодне питання, а ще заробляє вдвічі менше ніж я. По вечорах сидить з пивом перед телевізором чи переписується з якимись дівулями в інтернеті. 

Потім ми б стали спілкуватися більше. Виявилося, що в нас багато спільного: цілі, амбіції, погляди. Ми б проводили разом кожну вільну хвилину. В мене б пурхали метелики у шлунку від одного погляду на нього. Й коли б я поверталася додому, мій чоловік здавався б мені ще огиднішим ніж раніше. У мене з'явилася б відраза, небажання, щоб він торкався до мене. Бути поруч з ним було б тортурами. Й одного разу я б сказала, дістаючи пляшку горілки з холодильника:

— В мене є інший. 

Двері ліфта відчиняються і я виходжу на п'ятому поверсі, де засідає фінансовий департамент й наш відділ бухгалтерії. Усміхаюся чоловікові в костюмі, який також виходить з ліфта і з яким я щойно подумки пережила роман. Прямую до кабінету. Цілий день механічно роблю свою роботу: щось розраховую, видруковую довідки, іноді просто удаю, що працюю. Думки важко сфокусувати. Колеги дратують. Відпрошуюся у керівника на три дні. Хочу просто полежати вдома. Нічого не робити.

Чекаю поки всі підуть, бо сил немає навіть попрощатися як належить: з усмішкою та побажанням хорошого вечора. Коли офіс нарешті пустіє, я збираюся і йду. До мене раптом доходить, що я не люблю свою роботу. Раніше ходила сюди, бо так треба було. Бо зарплатні Сергія не вистачало на сім'ю. Тепер сім'ї в мене немає: чоловік пішов, дочка в іншому місті. Думаю, що якби не було матеріальних проблем, я б зібрала речі й поїхала до якогось красивого, спокійного місця по типу Балі, як було в фільмі з Джулією Робертс “Іж, молись, люби”. Та на жаль, маю працювати, щоб на щось жити.

Додому також йду пішки. Я раптом помічаю, що люди навколо — нещасливі. Жінки й чоловіки кудись поспішають зі стурбованими, а іноді й роздратованими обличчями. Що як їм теж зраджують? Або вони комусь? По дорозі заходжу в магазин, купую упаковку пельменів. Це вперше за довгий період дозволяю собі не готувати. 

Повертаюся додому, закриваю двері. Мені здається, що Сергій зараз пройде повз мене на кухню. А ось згадую як він кожного вечора вмикав телевізор в кімнаті й лежав на дивані — дивився якісь фільми перед сном. А тепер він знову проходить коридором на кухню. І раптом все згасає. Я знову стою сама біля вхідних дверей. Пронизлива, оглушлива тиша тисне, гнітить. 

Роззуваюся, мию руки і йду на кухню варити пельмені. Хоча їсти не хочеться. Мій телефон вібрує. Це Надійка.

— Алло, мам. Як в тебе справи? — Щебече вона. 

— Все добре, донечка, — намагаюся відповісти якомога рівніше. — Як там в Києві?

— Я познайомилася з хорошими дівчатами на роботі. І робота теж подобається. А ще мені збільшили зарплатню.

Я усміхаюся. Рада чути її щасливий голос.

— Ма я зараз поспішаю, бо треба доробляти проєкт. Передавай татові привіт. Я скоро зателефоную.