Розділ 1

Коли я зайшла до квартири, то відразу відчула, що щось сталося. Увімкнувши світло, зойкнула й відсахнулася. Прямо навпроти дверей стояв мій чоловік й уважно дивився на мене. Від цього стало моторошно й не зрозуміло, чому він чекає на мене в темряві. Я зачинила за собою вхідні двері, роззулася й понесла сумки з продуктами на кухню.

— Нам треба поговорити, — пролунав голос Сергія позаду. Він обійшов мене збоку, відкрив холодильник й витягнув звідти пляшку горілки.

— Я таке не п’ю, ти ж знаєш, — намагаюся заперечити.

Чоловік ігнорує мої слова. Дістає дві склянки. Наповнює їх доверху. Одну підсовує до мене. А також тарілку з пиріжками з капустою, які я напекла вранці.

— Пий, — наполягає.

— Ти мене лякаєш, — кажу, але випиваю. Мені обпікає горло. — Щось сталося?

Він осушує свою склянку й, втупивши погляд у стіл промовляє:

— Я йду від тебе.

— В якому сенсі? Куди?

— В мене є інша.

Я на мить заклякла й, здається, забула як дихати. Не можу повірити в те, що чую.

— Давно?

— Пів року.

— Хто вона?

— Не важливо. Можу лише сказати, що вона значно молодша за тебе. Їй щойно виповнилося тридцять.

Пекучий біль пронизує грудну клітку. Пів року. Весь цей час він посміхався мені, обіймав, обговорював плани на майбутнє, цілував на ніч. Ми розмовляли про Надійку. Він казав, що я і вона — дві його найбільші опори, єдині рідні люди в цьому житті. Весь цей час він дивився мені в очі й зраджував?

Тягнуся до пляшки й наповнюю другу склянку. Роблю ковток. Горло знову обпікає й на мить перехоплює подих. По тілу прокочується хвиля тепла й біль у грудній клітці розмивається. Стає не таким сфокусованим.

— Іро, тільки не влаштовуй істерики, — попереджає Сергій. — Ти знала, що так буде. Не могла не знати. Між нами вже давно нічого немає.

Я дивлюся йому в очі й починаю сміятися. Знову тягнуся за пляшкою, але він різко хапає її й ставить на місце.

— Дурепа, — промовляє крізь зуби й виходить.

Я залишаюся сидіти на кухні. Боюся поворухнутися. Те, що відбувається, здається мені дурним, страшним сном. Та якщо вщипну себе і не прокинуся, доведеться визнати, що все це діється насправді. А я не впевнена, що витримаю. 

Чую, як Сергій відкриває шафу, щось виймає. Мабуть, збирає речі. Нарешті змушую себе встати й вийти в коридор. 

— Ключі залиш біля дзеркала, — кажу тихо, коли він тягне сумки з речами до дверей. Обіймаю себе руками, ніби намагаюся захиститися. Мені раптово стає холодно й починає трусити, наче в лихоманці.

— Це все, що ти можеш сказати мені після двадцяти п'яти років сумісного життя? — відповідає так, наче це не він мене, а я його залишаю. — Ти суха, черства змія. Треба було раніше піти від тебе.

Він кидає ключі мені під ноги й виходить. Грюкає дверима. Я сповзаю по стінці. Моє життя раптово полетіло в прірву усього за кілька хвилин. Хіба це можливо? Як я могла не помітити раніше, що щось змінилося?

Сиджу на підлозі й дивлюся на двері. Намагаюся згадати. Все те, що я сприймала останнім часом як нормальне життя, почало ввижатися мені чимось іншим. Наприклад, ось ми дивимося телевізор і чоловікові приходить повідомлення на телефон. Він бере його, тривожно зиркає на екран й відкладає в сторону.

— Я потім відповім, не хочу витрачати вихідний на роботу.

Думала, що Сергій так мене любить, що я для нього важливіша за кар'єру. Насправді ж він не хотів видати себе, викликати підозри.

Згадую як місяцями не торкався мене. Він цілував мене у лоба перед сном й відвертався до стінки. За хвилину кімната наповнювалася гучним хропінням. А я жаліла його, що він втомлюється на роботі, з якої частенько приходив поночі. Відчувала провину, що чоловік так багато працює, щоб забезпечувати нас з Надійкою, в якої були матеріальні труднощі. Дочка якраз переїхала до Києва й намагалася влаштувати своє життя. От тільки на роботі платили мало, а за житло треба було віддавати більшу частину зарплатні. 

Насправді ж він повертався втомленим після молодої коханки і йому вже було не до мене.

Встаю з підлоги й на ватяних ногах прямую на кухню. Знову наливаю в склянку горілку. Досі не можу усвідомити того, що сталося. Поступово допиваю алкоголь на самоті. Заїдаю пиріжками. Нічого більше не встигла приготувати. Якраз збиралася, коли Сергій сповістив свою “чудову” новину. Я не дзвоню дочці чи подругам. Не шукаю підтримки й розради. Мені треба прийняти, що усе в що я вірила, чим жила останні двадцять п'ять років, насправді було брехнею, вигадкою у моїй голові. 

Потім приймаю душ, змиваю косметику, механічно розчісую волосся. Йду і лягаю спати. Я не чекаю, що завтра почнеться нове життя чи стане легше. Просто зараз не можу й не хочу ні про що думати, нічого аналізувати. Відчуваю, що не витримаю. Я не готова зненавидіти Сергія, але не збираюся приймати всю провину на себе.

Лежу на подушці й дивлюся на порожнє місце біля стіни. Мені здається, що зараз відчиняться двері й Сергій зайде до кімнати. Ляже поруч, поцілує у лоба. Можливо візьме якусь книжку почитати перед сном.  Та цього не стається. Мій телефон дзеленчить. Тягнуся й читаю повідомлення від Сергія: “Я хочу забрати свої книги завтра”. 

— “Тут більше нічого твого немає”, — відповідаю йому, перевертаюся на бік й моментально засинаю.