4

У Влада пропав апетит. І сон теж. Лежав на ліжку вечорами, прислухався до шерехів за стіною. Намагався вгадати, що вона робить. Може шмотки нові приміряє. Сукні якісь і туфлі. Або в соц. мережах лазить. Спілкується з кимось. Шле дурні смс-ки і тупі емодзі. А може більше... Може вона зайшла набагато далі, поки він дурень, вишукував її два місяці, намагався додзвонитися. Може, вона в цей час гуляла з кимось... Може, вона вже там і не одна у своєму ліжку...

Думка пройшлася по свідомості розпеченим лезом. Розсікла незагоєну рану в душі, так що Владу довелося закусити край подушки, щоб не заричати.

Її зрада боляче різанула по нервах, надірвала і без того покалічене серце. Набагато болючіше, ніж вчинок Антона. Навіть болючіше, ніж його подальше зникнення.

Напевно, тому що Ліза - була останньою. Не буде Лізи - не буде команди. Розпадеться дует, і правила будуть нікому не потрібні. Кодекс - у топку, себе - на розтерзання.

Харін буде щасливий, якщо Влад залишиться один. Він того ж дня оголосить на нього полювання, і, звісно, без зусиль спіймає, прив'яже до стовпа і сіктиме металевим прутом, доки той не спливе кров'ю і не здохне. А потім психопат добереться і до Лізки. І чорт знає, що спаде на думку його хворій голові. Чорт знає, як він захоче з нею поквитатися... Влад уже не зможе її захистити. Тому що вона все зруйнувала. Тому що "до біса правила". Тому що "пора подорослішати".

Вони більше не на одному боці. Він тут один. А вона там. З отими. Продалася за труси та колготки. А може ще за щось, про що він не знав і гидко було думати. Може й у неї гормони завирували, як у Антона. Може і вона - дівчинка, яку він вважав найстійкішою з їхньої трійці - здалася, не витримала. Поступилася слабкостям.

Вірити в це відчайдушно не хотілося. Ну, може, справді тітка змусила - вона в неї та ще гадюка, та й матеріальне становище знову ж таки... Ліза в школі не їла ніколи, тітка не давала їй кишенькових грошей навіть на їжу. Може й справді все так погано в неї, потреба змусила. Може вона просто змушена була прогнутися під систему.

Влад мучився кілька днів. То вмовляв себе, що Ліза ні в чому не винна, і вона в цій ситуації - просто жертва обставин. То лаяв її. Проклинав, зарікався з нею бачитися і розмовляти. Обіцяв собі викреслити її з життя. А потім гуляв допізна під її вікнами, намагався розгледіти силует. Кілька разів брав телефон до рук, навіть номер набирав, але почувши гудки, спалахував від злості на самого себе і жбурляв мобільник у кут. Маявся, божеволів від бездіяльності. Від нерозуміння. Від туги й противної внутрішньої роздвоєності.

Зрештою, напевно, не витримав би: плюнув би на сумніви і страхи і заявився до неї додому. Витребував би відповідей. Витребував би визначеності. Але Ліза його випередила. Сама постукала в його двері.

- Ходімо. Прогуляємося. - Сказала просто, і не чекаючи відповіді, пішла вниз сходами.

Щось усередині тьохнуло, затремтіло натягнутою пружиною. Гордість вимагала відрізати щось на кшталт "нам нема про що з тобою розмовляти", і демонстративно зачинити двері. Але він поспішно запхав ноги в кросівки і рвонув за дівчиною.

Ліза була одягнена у звичний чорний одяг - мабуть, щоб зайвий раз його не дратувати, але без цих своїх чорних кіл навколо очей. Без лякаючого макіяжу, вона здавалася молодшою за свої роки і наче... милішою чи що. Зараз - без поспіху і криків - він зміг це розгледіти. Зміг розгледіти й те, що одяг на ній сидів якось інакше. І чорт його розбере - чи то шмотки інші - надто обтислі, чи то Ліза підросла, але в районі грудей і стегон, виразно проглядалися небувалі там раніше форми.

Це відкриття чомусь сильно схвилювало Влада. Навіть у горлі пересохло і серце в грудях заколотилося якось квапливо і рвано. Поки вони мовчки перетинали двір, він намагався на неї не витріщатися, але виходило важко. Щось у ній тепер відчувалося інакше.

Хоча що це він?.. Усе було інакше!

Вона була іншою. Занадто... дівчиною. Занадто... такою як усі! Вона зрадила його! Вона зрадила їхню дружбу! Зрадила їхній дует. Порушила кодекс!

Злість, що спалахнула під ребрами, трохи протверезила, притупила дурне хвилювання. Він зміг навіть розправити плечі й глибоко вдихнути.

- І що ми робимо? - Слова вийшли майже рівні, і навіть злегка отруйні. Хороші вийшли слова. І тон хороший. Але на Лізу не подіяло.

- Гуляємо. - Просто знизала плечима дівчина.

- О, так ми тепер просто гуляємо? - Більше отрути, Владе, більше злості. Старайся. Нехай побачить твою злість. Нехай зрозуміє, як сильно помилилася.

Але Ліза повертає обличчя і... усміхається.

- Чому ні? Ми ж і раніше гуляли.

- На пустирях. - Прошипів Влад, бачачи, що вони прямують у бік алеї.

- А мені сьогодні на пустир не хочеться. - Кинула Ліза, і як ні в чому не бувало, взяла його за руку. - Ходімо. Там можна холодний чай купити. Уявляєш, його тепер продають у магазинах. - Весело додала дівчина, і мало не підстрибом поскакала алеєю.

Цього Влад уже не витримав. Висмикнув свою руку з її долоні й різко загальмував.

- До чого цей спектакль, Лізо? Навіщо ти вдаєш, що в нас усе нормально?

Ліза зупинилася, зітхнула, зробила крок до нього. Знову взяла за руку.

- А в нас усе ненормально? - Наблизилася ще на крок, стала близько-близько, піднялася навшпиньки, щоб їх очі опинилися на одному рівні. Великий палець її лівої руки ковзнув тильною стороною його долоні. Вивів якийсь хитромудрий візерунок і завмер. І від цього дивного руху - надто незвичного, ласкавого і якогось інтимного, спиною у Влада табуном розійшлися мурашки.