Розділ 36: Пошуки

     Стук виводив із глибокого сну, з кожною новою хвилиною він ставав все нестерпніший, від нього хотілось відсторонитись і сховатись подалі.

        -Що це? – не витримав Роман.

        -Здається це від дверей лунає… -припустив Вадим.

        -О Боже зараз же ніч..- озвучив Євгеній.

       Брюнет включив ліхтарик на телефоні і поморщився від його яскравості. Заплющивши одне око, щоб зменшивши тиск спробував найти рукою спортивки. Стук не припинявся, ватними ногами пішов до вхідних дверей гадаючи, що за нічні гості до них завітали. Відчинивши двері він почухав потилицю ще більше жмурячись від яскравого світла в коридорі.

      -Де вона? Що ти з нею зробив? – на порозі стояли дві заплакані подруги тулячись одна до одної. Блондинка не переставала схлипувати, очевидно в неї була істерика.

       -Хто? – не зрозумів з просоння брюнет.

       -Не прикидайся, що не розумієш! – закликала шатенка, ледь втримуючи знесилену подругу.

       -Так, стоп! Ви про кого? Ви хоть розумієте який зараз час?

       -Ми про Міну! – схлипнула Ліне. – Вона вчора не повернулась додому!

       -Ми подумали, що вона в тебе… - виправдовувалась Вєра.

      -Як не повернулась? Ви їй телефонували?

      -Так.. Спочатку вона не брала слухавку, а це взагалі по за зоною стала. – затвердила  Вєра.

      -Скільки зараз? – поцікавився брюнет нащупуючи спортивку на вішалці.

      -Пів шостої ранку. – сказала Аліна.

    -Так ідіть одягайтеся, зустрінемся в низу в холі через 10 хв! – брюнет почав швидко продумувати план дій і місця пошуків.

      -Ок.

   Сонний юнак повернувся в кімнату, і швидко почав переодягатись в тепліший одяг включивши загальне світло  від чого почулись, не задоволені голоси співмешканців навіть погрози, і образи.

      -Ей чувак ти що здурів?!

      -Виключи світло!

      -Підіймайте свої зади!

      -Що сталось? – сполохнувся Вадим напружившись  відкинув ковдру подалі.

     -Міна вчора не повернулась в кімнату … - похапки збирався і одягався Роман, перевіряючи чи все взяв.

      -Котра зараз година? – поцікавився роздираючи око рудий.

     -5.30 ранку.. Так хтось з вас хай збігає в кімнату охоронців, і перегляне камери спостереження. Короче ви самі все знаєте..

      -Біжи, ми тебе доженемо! – завірив Вадим.

     -На зв’язку.. – додав Євгеній майже одягнувши штани.

                                                           *             *            *    

    «-Я ніколи ще так не бігав! Чотири поверхи здались мені двома сходинками, які навіть не відчувались перед моїм ногами. Я не знав наскільки швидко мені потрібно бігти, але відчував що втрачаю дорогоцінний години, хвилини, секунди. А куди бігти? Де шукати? Краще б я вчора пішов за нею, і не залишав її одну..»

      В холі стояло дві фігури, одягнуті в курточки-пуховики та спортивні кросівки. Кожна переминалась з ноги на ногу в нетерпінні когось виглядаючи.

     -О Господи, нарешті!- частина напруження спала з плеч блондинки, що зітхнула глянувши в мою сторону. – Ми думали що ти далі пішов спати…

     -В нас нема на це часу! –з повною серйозністю відповів я низьким голосом. – Вона мене покинула о пів на восьму! Куди вона могла піти? Улюблені місця? Для самоволки Міна була не в тому стані.. – припустив я застібаючи курточку на ходу.

    -Чітко не скажу.. – протерла окуляри Вероніка, що вкотре запотіли. – Але вона заїкалась про якісь руїни глибоко в парку. Може вона зараз там?

     -Що? – округлив очі Ромка. – В нас є руїни?!

     -Так, але й самі там  ніколи не були.

     Пожавши плечима дівчата втупилися на брюнета з надією, що  хоч напрямок в каже.

      -От же ж … - залаявся підліток потираючи потилицю. – Може ще хоч щось?

     -Вона розповідала, вони за якоюсь горою…

     -Ооо. Вона розказувала, що перед цим наткнулась на якісь дивні статуї…

     -Хоч щось. Але нас трьох не вистачить на пошуки…

   -Трьох ні, а от п’ятеро вже краще! – посміхнувся білосніжною посмішкою Жека, спускаючись по сходами.

     -Я знаю де вони знаходяться! – зберігав спокій приєднався Вадим.

    -Дак чому щей досі стоїмо?!! Веди!!- викрикнув я від радості почав іти до виходу радіючи новині друга.

     Всі попрямували на вулицю. Там було, досить темно і холодно навіть у теплому пуховику, що не дивно для жовтня місяця. Холодне повітря було щей вологим що створювало туман над землею. Навколо була тиша, чувся віддалений гавкіт собак. Нікому не хотілось вести пошуки в темноті, але вибору не було. Це пошук не загубленої тварини чи втраченого предмету, а самого головнішого життя людини.