Розділ 22: Листочок

         З далеку, дівчина чула, знайомі голоси і розмови. Міна по тихеньку просиналась. Відкриваючи очі руда, помітила подруг, що робили домашні завдання, на краю її ліжка.

        -Привіт сонько. – помітивши, що подруга прокинулась, привіталась Вєра. – Як спалось?

        -Ніби добре – потягуючись позіхнула Міна, в серці радіючи зустрічі з подругами.

        -Як ти себе почуваєш?

        -Вже краще. – з хрипінням закашлялась руда.

        -Воно і видо. Лікуватись ще тобі, і лікуватись.

        -Без тебе, сумно в класі стало… - сумно підмітила  Ліне. 

        -Скоро повернусь! – посміхнулась Ясміна. – Ми тут самі?

       Аліна тихенько встала, і на вшпиньки заглянула, в кожну секцію палати. Переконавшись, що вони самі, спокійно повернулась назад.

       -Так  ми самі. –  оголосила та подругам.

      -Як ви? Перевертні більше до вас не преставали? – піднявшись дівчина опираючисьна лікті, підтяглась до спинку ліжка.

      -Та ні. Їх сьогодні,  взагалі не було на заняттях. Таке враження, що дають від себе відпочити. - поправила окуляри Вероніка.

       -Міна, а хто твій прихильник?

       -Що? Хто? Що ти маєш на увазі? - не розіміла руда.

     Подруги без слів, вказали Міні на столик, що стояв біля її ліжка. Вона повернула голову, і заворожено глянула на квіти,  що стояли у великому букеті. Вони блискотіли капельками води, та переливались під світла потрапившого на них. Серед ніжно, рожевих тюльпанів, виднівся листочок він було схоже на записку. З цікавістю, і легким острахом, рука Міни потяглась за  ним. Сам листочок був, в тон до тюльпанів, із золотим візерунком по краю листочка. В серці вона, боялась дізнатись, хто є власником, подарованого букету. Ніяк не наважуючись, прочитати його, вона опустила листочок на ліжко.

       -Дівчата я не можу…. – у відчаї відповіла та, чесно признавшись, перш за все сама собі.

       -Чому ? – не розуміла Аліна.

      -Через все те, що відбулося за останні кілька днів. – у дівчини покотилися сльози, від підступивших емоцій, що переповнили дівчину – Я боюся, що він від Романа! І що це пішов етап залицяння.

       -Ну що ти. – подруги підійшли до неї, ближче і обняли. – Не плач, ми з тобою!

      -Навпаки,  поплач Міна! Нехай вийде з тебе, все й негатив. – порадила Вєра. – Розкажи, все що відчуваєш!

       -Я постійно бачу,  перед собою,  ті уривки… - крізь сльози почала Міна. – Я винна за все крізь, що ви пройшли…  Через свою гордість… - дівчина гучніше, заплакала переходячи в істерику. – Що не змогла,  вас захистити… І мене огортає, жах… При усвідомленні, що ви в руках мерзотників, які знущатимуться з вас як їм захочеться, у мене на очах.

         -Не переймайся! Ми з Аліною  звикли  до такого! Це було просто легке,  подавлення волі.

      -Так. До них тут було страшніше! Попередній глава,  до свого випуску, взагалі розпускав руки.  Прямо перед вчителями, і йому за це нічого не було. 

        -Але це не нормально... Не в одній школі я не бачила такої дурниці..

       -Ну це наша особливість.. - сумно підмітила Вера.  

      -Стривай ти сказала" Попередній глава".  Тут, що якась ієрархія? – заспокоюючись поцікавилась Міна, витираючи сльози.

        -Щось подібне,  царській ієрархії. Новий глава стає, той що переміг старого на дуелі, перед його відставкою. Тобто перед випускним.

        -Ннннндаааааа. Абсурднішого за це, я ще не чула. – підняла брови від подиву Міна. – І як часто, відбуваються такі дуелі?

         -На осінніх, і весняних показових виступах. І Роман поки що  на вершині стоїть.

       -Це помітно. – руда подивилась на своє зап`ясття. – Він перший, хто так легко мене скрутив, не прикладаючи особливих  зусиль….

        -Само собою.. Скільки в нього боїв за спиною, то все ще легко обійшлось.

        -Чому?

       -Минула дівчина, що пішла проти нього, опинилась у реанімації, і в той же день зникла з цієї школи. – шепотом розповіла Ліне.

       -Ото мерзотник! – уявивши собі ту картину,  обурилась Ясміна. -  Нічого ми ще побачимо хто кого! – звернулась,  руда до уявного образу противника.

        Еееее. Ти притримай коней! Хочеш, що б знову нам таке влаштували? – занепокоївшись настроєм подруги, зауважила Ліне.

        -Вибачте, я просто не звикла до такого…. – здвинула плечами Міна.

        -Алін, а скільки годин?

        -Десь близько 18 години, а що?

        -Нам пора на вечерю.

        -Ой точно. Тобі щось принести Міна?

      -Принесіть мені ті книги, і домашку сюди. Щоб мені було чим зайнятись. А то тут від нудьги, зачахнути можна.

        -Ми тобі, ще якихось смаколиків принесем.