Розділ 21: Таємничий Сусід

         Міна намагалась, дивитись на стеля, і пригадувати уривки сцен, щоб не заснути. Але висока температура, закривала очі проти волі дівчини.

        -Ти ще не заснула? – різко почулось в тишині. Голос пролунав  з близької відстані,  але ширми навколо лікарняного ліжка, не дало чітко зрозуміти хто є його власником. Це насторожувало Міну найбільше враховуючи останні події.

       " -Вірити нікому не можна! Будь обачною! - закликала руда сама до себе."

        -Вибач, але в мене нема ні сил, ні всякого бажання з тобою розмовляти…. -  Міна втрачала сили стримувати сон, і голосно позіхнула.

       -Почекай,  почекай  тобі не можна засинати! А то я прийду, і за бік тебе вщипну. – із  посмішкою в голосі, озвучив таємничий сусід.

       -Що?!!! Я тобі всі …- вона знову голосно, і протяжно позіхнула. - Кістки переламаю, якщо хоч на крок, до мене наблизишся! – знову пролунав голосний позіх.

        -Легше, легше я не мазохіст, за то ти не заснула. А підійти до  тебе,  і так не зміг би,  бо сьогодні випадково,  ногу  зламав.                                

         -Ой! Вибач… - зніяковіла Міна. 

         -Та все добре, не хвилюйся! Просто підбадьорить, тебе хотів.

         -Як ти зумів, собі ногу зламати?

       -Ха - ха. Це сталось випадково… Я з другом ішов в столову, були вже на сходах, як мене хтось перечепив. І я по сходах покотився в низ.

        -Ауч. Не солодко тобі прийшлось. - уявивши картину, співчувала Міна.

     -Так приземлився, не самим кращим чином… Тріщина у стегновій кістці. Лікарі заборонили займатися бойовими мистецтвами. Навіть не знаю, що без них робитиму.... – зітхнув хлопець із смутком в голосі.

       -Тоді спробуй, щось інше. Пошукай себе в інших сферах. – порадила Міна. – Так буває, якщо перед нами закриваються двері, то відкривається вікно..

        -Ооо. Ні. З вікна я ще не готовий стрибати!  Хай нога заживе.

      -То був образ. – нахмурилась дівчина. – Я мала на увазі,  що якщо остаточно покинеш сферу спорту, то спробуй творчу, літературну чи наукову.

        -А ти? В чомусь такому, пробувалась?

      -Так. Я художник і люблю читати книги. Був  період  у моєму житті, коли я не могла займатися тренуваннями, то я вкладала свою енергію  в творчість, і літературу.

         -А що так?

       -Вибач, це занадто особисте! І деталей, не можу тобі розповісти. Напиши своїм друзям, хай тобі принесуть, щось почитати.

         -В мене є телефон. Щось  в інтернеті пошукаю..

         -На телефоні, багато не почитаєш. А лише зір собі посадиш. І від довгого читання, очі болітимуть.

         -Уууу. Напишу своїм, щоб кілька книжок принесли… Ооо принесли сніданок.

Не молода медсестра, принесла піднос із тарілками, і поставила на столик літерою Г.

         -Поїш! Тобі потрібно, набиратись сил. – Ввічливо порадила медсестра.

        -Та щось, не дуже хочеться. Хоч тут мене, ні хто не чіпає… - замислившись промовила Міна, сама собі..

          -Що люба?

         -Не зважайте! Дякую вам, за турботу!- з хрипом в голосі, промовила руда, намагаючись встати хоч сил не було абсолютно.

          -Це мої обов´язки. - закриваючи ширму, щоб від´єднати її від остальної палати.

«- Виглядає смачно. – подивившись на тарілки, подумала Міна.» Там було пюре із картоплі, свіжий салат з овочів та фруктів, кілька відбивних, та стакан соку. "-Ніби з дому мама завезла."

         -Смачного! – пролунало знову.

        -Дякую. Вибач я трохи  помовчу..  Не дуже люблю розмовляти, з повним ротом. – вона озирнулась, готуючись для вживання їжі. Біля неї було велике вікно, що виходило на парк.

      -Не переймайся, я все розумію. – відчулась у повітрі посмішка. – Скоріш за все, коли ти прокинешся,  мене тут вже не буде. Даси свій номер, щоб можна було переписуватись у вайбері чи вайцапі?

         -Вибач, я не даю свій номер… - дівчина зніяковіла від своїх принципів.

         -Ну тоді перетнемся в реальності. - підбадьорював сусід.

         В палаті утворилась тишина.  Міна смакувала, чудовим сніданком, насилу ковтаючи. Схоже горло вона, теж застудила. Пейзаж за вікном заспокоював її,  вітер колихав крони дерев,  ніби проганяючи пташок, що вмостились на гілках, а до низу падали жовтіючі листочки. Мимовільно їй пригадались уривки,  сцени,  слова,  емоції з пережитих подій її очі звузились. Зрозумівши, що на цьому сильно зациклилась, Ясміна стряхнула головою, і пригадала батьків,  єдине що гріло її серце.

         -Як думаєш,  чи варто вибачити людину, яка сильно тебе образила і принизила? - поцікавилась Міна.

        -Звичайно! Скоріш за все, вона зробила це не навмисно, а тому що хотіла привернути, твою увагу..

          -Вона?!

          -Ну та людина,  що тебе образила. – пояснив сусід.