Розділ 10: Кафешка

        Дійшовши загального рішення, дівчата швидко повчили уроки,  і вже збирались,  та одягались для кафешки.

       -Цікаво. Може ми, сьогодні з сексуальними, хлопцями познайомимся?  -  фарбувала око Аліна.

        -А тобі,  лише з хлопцями знайомитись. – дорікнула Вероніка дістаючи помаду.

       -Так!  Дівчата попереджаю зразу, мене в свої афери,  і ігри не втягувати!!!!! – відрізала Міна.

        -Чому? Це ж так весело, с хлопцями знайомити….

         -Ти що забула?- штурхнула Вєра ту. – Міна не давно, з хлопцем розсталась…

        -Та не хвилюйтесь, я просто не хочу, зараз з кимось знайомитись. Чи заводити відносини.

         -Вибач я забулась…. - зніяковіла подруга.

      -Та все, добре. Давайте ще домовимся, якщо я не називаю свого імені, то ви його, теж не називаєте. Окі?

        -А що, до тебе вже хтось клеївся?- не зупинялась Ліне.

        -В кафешці розкажу. Все ходімо, бо так весь вечір провозимся.

        Взявши легенькі курточки, дівчата пішли в той заклад. На вулиці, вже починало сутеніти. Більшість дітей, ще гуляли на вулиці. « - Хоч би, там не було, тих двох прилипал! Вони,  як два відображення, одної людини. Цікаво,  в мене є шанс,  потрапити в спортивну секцію? Чи все таки, піти краще в художній?»  Зненацька,  в сумочці дівчини,  завібрував телефон.

        -Дівчата, ідіть займайте місце, а я зараз підійду. - шукаючи телефон, попросила Міна.

        -Добре. Довго тут не мерзни.

        -Гаразд. Так! Алло!…

        -Привіт. Чому, так довго трубку не брала?- почувся рідний голос.

        -Да насилу, телефон в сумкі знайшла. Як ваші справи?

        -Та добре. Тіки з роботи повернулись. Дай думаю тебе наберу. Ти посилку отримала?

       -Так Дякую. В мене все добре. Давай, я тебе пізніше наберу, і ми нормально порозмовляєм, бо я з подругами в кафешку прийшли…

       -На побачення?

       -Ні мам, мені зараз не до побачень. Все давай, содзвонимся пізніше.

       -Ну бувай.

       -Па-па. Батьку, привіт передавай.

       -Добре. 

      Поклавши,  телефон в сумку,  дівчина глибоко зітхнула. І з легкою, не сміливістю, відкрила двері закладу. Інтер’єр приміщення, був дуже красивий там були присутні, і картини,  і вази із живими квітами, і фотографії. Столики, були не великі і круглі, біля кожного стояло три стільчика схожі на кругля табуреточки. Так щоб кожний,  зміг сидіти не залежно кожний один від іншого. На вікнах були шторки, ще дівчина помітила,  що на підлозі присутній коврик.

     "-Мило, ніби як вдома. Дом. - руда відчула смуток по рідному куточку, там де виросла, друзів і товаришів."

        Зайшовши, поглядом подруг, попрямувала до них.

       -Чому, так довго?-  за чашкою чаю, поцікавилась Вєра.

       -Та, мама дзвонила. – сівши за столик пояснила Міна. - А коли ви встигли чай замовити?

       -Та йшли повз стійку, і замовили чай..

       -Аааа.

       -Ти лише прийшла, а на тебе вже око поклали. - посміхнулась Ліне. – А він сімпатяшка.

      -Не звертай уваги! -розглядаючи меню,  порадила та. - Ви лише чай замовляли?  Може замовити ще чогось, солодкого?- навіть, не поцікавившись хто,  запитала руда.

     - Ми не знаєм,  щоб тобі захотілось тому,  поки що лише чай.

      -Напевно і я собі замовлю лише чай. – знімаючи курточку вирішила Міна.

      -Поки тобі зроблять чай розказуй, хто там ще сьогодні приставав? – загадково поцікавилась Ліне.

     -Та нічого особливого. – забираючи чашку з чаєм, від офіціанта відмахнулась Міна. - Дякую.

     -Не придумуй. В тебе, що не день цілі екшини.

     -Так Ліне права. – підтримала Вероніка, попиваючи чай.

     -Гаразд, вмовили. Я повертаючись з бібліотеки, ще зайшла в учительську. Набрала брошур, та ішла до центрального виходу. В руках мала велику стопку книг, бо вони не влізли в рюкзак. З ненацька мене позаду штовхнув якийсь йолоп, і в мене падають книги , рюкзак і все що було в ньому висипається на підлогу…

      -А який він був? – горіла від цікавості Аліна.

     -Та не перебивай ти її, все в свій час. Продовжуй Міна.

    -Я збираю речі. А він каже «-Ой» Ніби я на нього наткнулася, а не він на мене. Я кажу йому « -Дивись куди ідеш» , а він кинувся допомагати каже « - Вибач я тебе не помітив, дозволь мені пом’якшити свою вину. Давай проведу тебе  до гуртожитку.» А я у відповідь кажу «- Я допомоги не потребую!»  зібравши все закидаю рюкзак,  розвернулась щоб іти , як він хапає за цю ж руку. – дівчина показала посинілу, розпухлу руку. - Я думала що від болі, в мене волосся на голові повипадає, таке враження, що руку сильним током вдарило.