Розділ 5: Телефонна розмова

     Ірина Володимирівна, і Сергій Васильович пили на кухні каву, щось разом обговорювали.  Не очікувано на столі завібрував телефон. Побачивши знайомий номер жінка швидко  взяла телефон,  провівши по екрану пальцем, зняла слухавку.

      -Алло. – з радістю відповіла Ірина Володимирівна.

      -Алло. Привіт мам.

     -Привіт моя хороша,  як ти там? А однокласники? Друзів  вже знайшла?

   -Тут жахливо! Одні придурки, і збоченці з довгими руками! А ви  можете мене, в іншу школу перевести?

    -Чому? Що сталось? – занервувала жінка, глянувши на чоловіка.

    -Тут не знають , що таке  честь, гідність і повага!

    -Доця ми не можем, тебе перевести. Це школа самий оптимальніший варіант.

    -Ну мам…

    -Ні яких ну… Я розумію, що тобі тяжко і не звично,  але ти  пристосуєшся. Головне знайди зараз собі подруг, і тобі стане легше.

     -Мам а на вихідних, ви ще будите в дома?

    -Ні, ми  поїдемо вже за кордон. Завтра я тобі перешлю карточку,  з грішми  для мілких витрат. І ноутбука з інтернетом, а ще кілька дрібниць, які надіюсь тобі сподобаються. Тільки не  перестарайся.

    -Коли таке було? Назви хоч один випадок!

     -Ну ти мене зрозуміла. Тато передає тобі привіт.- посміхнулась жінка із смутком в очах.

    -Йому теж передай.  Дякую за турботу,  і посилочку.  А кудою ти пересилатимеш? Щоб я знала куди їхати.

    -Ми передамо знайомими на прохідну школи.  А там тобі вже передадуть.

    -Добре дякую. Мам я вас дуже люблю.

    -Ми тебе теж любимо.

    -Ну тоді папа.

    -Бувай.

    Жінка поклала слухавку на стіл, і із смутком в серці зітхнула. Її чоловік опустив газету, і повз окуляри запитав її.

    -Вона повірила?

   -Міна ще дитина.. Звісно вона повірила… Ехх бідна моя дівчинка на, що я тебе штовхаю? – жінка прикривши обличчя лодоннями,  заплакала.

   -Ти ж прекрасно знаєш, що іншого варіанту просто не існує. – чоловік відвів одну з лодонь з її обличчя, і пальцем витер сльози дружини. -Вона сильна і смілива дівчина. Вона все зможе…

     -От тільки чи зможе вона нас вибачить?.. 

                                                                      *                  *                 *

     Сховавши телефон  в кишеню, вона знову здригнувшись від прохолодного повітря на вулиці.  Однозначно вже не літо,  кожен день, і ніч стають все холоднішими, а тепло ховається в серця людей.  Дівчина подивилась в гору, на вікна гуртожитку і зітхнула. Оглянувшись на вечірнє небо пішла в гуртожиток. Їй  найбільше хотілось випити чаю після вечірньої прогулянки, і лягти спати. 

    Міна дійшла, майже до своєї кімнати, коли в кармані  загудів телефон. « - Хто це?, - подумала дівчина дістаючи телефон з кармана. На екрані висвітився номер з фотографією хлопця. »

    -Що тобі потрібно?? – взявши слухавку, спитала дівчина, відходячи по далі від своєї кімнати.

    -А чому так грубо , Міночка? – пролунав чоловічий голос.

    -А як мені ще реагувати? – гнівалась та.

     -На що? – не розумів той.

    -Ти нормальний?! На 2 тижні пропала, не дзвонив не писав.  Ти хоч знаєш, що я переїхала, і перевелась в іншу школу?!

     -Що серйозно??! Та харе ламатися! Виходь погуляти! – все ще не вірив юнак.

     -Ти притворяєшся??! Чи насправді такий тупий? – їй не вірилось, що вона мала відносини з таким кретином.

     -Та заспокойся. Що я такого сказав? Я був занятий…. – тут на задньому  фоні,  почувся дівчачий сміх, і короткі солодкі фразочки… –« Да тихо ти! Бо вона все почує!»…- Я був зайнятий!

     -Я вже почула, як ти, і ким ти був зайнятий. Можеш не виправдовуватись! Просто забуть цей номер! – із не зламним обличчям,  і духом відповіла Ясміна.  Зітхаючи з полегшенням.

     -Що?! Почекай! Ти все не так зрозуміла…

    Там лунали і інші фрази, але  дівчина не захотіла їх слухати, і просто поклала слухавку,  аби не псувати ще більше собі настрій! І поставила  беззвучний режим на телефоні.

   « -Боже, ніби навмисно, на мене все осипалось. Там той кретин тут цей розумник! Що мені тепер робити?!, - розмірковувала дівчина заходила в кімнату. »

    І  відразу відчула обійми подруг,  що звалились як камінь з неба.

    -Як ти? – із нотками тривоги в голосі  озвучила Аліна.

   -Зі – мною все в порядку! Не хвилюйтесь…. – не розуміла Міна, цей сполох хвилювань з їхньої  сторони.

    -Ага не хвилюйтесь! Ми знаємо цю школу. Ти де загалі бродила?

     -Ми вже думали в парк бігти. Думали, що тебе ті перевертні схопили.

    -Все добре заспокойтесь! Просто провітрювала собі мозок, і з батьками розмовляла. Краще зробіть мені чаю, і я вам все розповім. – пообіцяла Міна.