Інша доля

- Ти не повинна мене чекати. Чекати - це жахливо.
(вона похитала головою.)
-Тобі цього не зрозуміти, Роббі. Найжахливіше, коли нема чого або кого чекати.
Е. М. Ремарк «Три товариші»

Одного разу я звідси втечу. Далеко – на іншу вулицю, в інше місто, в іншу країну. Залишу все і втечу. Ні, залишу не все. Бога візьму з собою. Без Бога не можна. Без Бога нічого не має сенсу…

Заведу собі кота або два. Я завжди мріяла про кота. Хай навіть старого та облізлого, але свого кота. В дитинстві у мене був кіт, багато, я їх любила – вони пухнасті, незалежні та вони ніколи не зраджують. Але мені, тридцятилітній, кота не дозволяють заводити, бо він подре шпалери. Все! Крапка! Аргументи закінчилися…

А ще куплю собі шовкові простирадла, бо, кажуть, що це по-багатому. Я памʼятаю, як одного дня мріяла, що хочу бути багатою та потім відпустило, аж до сьогодні… Та тю, я куплю їх просто так, мені подобається, як душними літніми ночами, вони холодні, як зима і в цьому є щось загадкове. Поєднуючи непоєднуване.

Перефарбуюсь в брюнетку і зроблю коротку зачіску. Набʼю тату – ластівку або табун ластівок. І байдуже, що всі будуть говорити, ніби то я в старості буду прибацаною бабцею з тату. Я дозволю внукам, щоб вони розмальовували мої тату, як книжки-розмальовки, і їм забавка і я завжди буду при обновці.

У моєму місті не буде людей, будуть рідні, друзі, близькі, знайомі, кохані і коханці. І, обовʼязково, будуть гори. Може, навіть, і цілих дві – високі, вкриті смереками та ялинами. Я люблю гори, вони схожі на старих, згорблених літами, дідусів, які вже не одну тисячу років живуть на нашій планеті. Уявіть, скільки вони всього знають! Гори хороші, вони близько до Бога…

В горах навіть дихається особливо, а все через людей. У горах живуть справжні люди: у них все, ну зовсім все без підробок: справжні, вистояні роками, вина, справжня бринза, така біла, аж синювата, мʼяка та пишна, як хмарина, аж відчувається її солонуватий присмак, приємний, витончений; справжнє дерево – живе, співоче, будь воно на полонині чи у трембіті – немає різниці, воно все одно співатиме; справжні ріки – о, ріки у горах просто неймовірні – дикі, нестримні, пристрасні, такою і має бути стихія, стихія, яка народжує та вбиває, щоб людина завжди памʼятала, що вона на цій планеті лише гість; у горах навіть кохання справжнє! Тільки уявіть, справжнісіньке! І радість справжня, і цікавість, і, навіть, ненависть. От точно так, як у фільмах, тільки все справжнє! Чудово? Не правда ж?

Інша жінка

Замість прологу.

От не знаю, чи тільки мені не дає спокою одна ситуація: ви ніколи не задумувались, що слово «дружина» має спільний корінь зі словом «дружити», а слово «коханка» спільне зі словом «кохання». Мені, звичайно, таке подобається, тільки у тому випадку, коли випадає роль коханки. А то це як виходить, ти все своє свідоме життя переш, готуєш тонни обіду, витираєш пил, знімаєш із шафи павутиння ( не я, мені шкода павуків, з ними кімната робиться затишніша, навіть здається, що тепліша), виховуєш дітей, бо то, вибачте, лишень «бабська» робота, думаєш про ремонт, город, дачу, буряк, картоплю, ковдри, мʼясо, яйця, двійки у школі, знижки, соду, пиріжки, кімнатні рослини, і навіть інколи про себе, стрес, секс, хочеться тобі чи ні – мусиш, обовʼязок в тебе такий, ангіни, кашлі, паркет, тарілки – і після всього цього хаосу ти – тільки друг! Нічого собі така дружба, чи точніше – дружина!

У кожної жінки на світі наступає момент, коли вона, оглянувшись на прожиті роки, підрахувавши моменти радості та кілограми виплаканих сліз, прозріває. Починає бачити цей світ у всіх його першовитоках, як кажуть, бачити істину. І добре, коли це прозріння приходить років у 18-20, коли ти ще на початку, на старті усього, що має закрутити з тобою життя. А якщо питання постає, коли ти давно заміжня і маєш двійко-трійко дітей? Колізія, вічна колізія буття – плюнути на принципи і почати жити задля свого задоволення чи далі тягти статус порядної жінки та дбайливої мамусі? І тут, звичайно, ви здогадалися на що я брудно натякаю. Саме так – на коханця. А може – на кохання? Половина жінок зі мною звичайно погодяться і дружно скажуть «так» коханцям, інша половина щиро подумає і обізве мене «паскудою, яка не поважає сімʼю, мораль». А я скажу – кожен має право думати та жити, як вважає за потрібно. Я не суддя, я апелюю до любові…

Добігав до свого завершення пізньо-весняний вечір, запалюючи на обрії смолоскипи останнього сонячного багрянцю та ховаючись у густій щетині березового підліску, який останнім бачив сонячні цілунки і тонув у туманах до самого ранку.

Гуділо, наче вулик місто, блимало різнокольоровими вогниками, проживало безліч життів та пригод за одну лиш мить свого вечірнього передспокою. Затихали одинокі верби, що сиротами тулилися між багатоповерхівками та ховали у своїх вітах залишки первинної природної чистоти, що коли-не-коли виливалася на мешканців міста бурхливими спогадами щасливого босоногого дитинства.

Десь далеко, здавалося на самому обрії, починав свою пісню маленький соловейко, і лилася вона тоненькою смужкою, наче звуки невідомого досі інструменту, що вигравав струнами самої душеньки.