Епілог

- Завтра ти будеш в Парижі…

Я знову беру кості в руки. І дивлюсь в очі юнака, не зводячи погляду.
- А сьогодні я зіграю ще раз. 

- Вдруге не пощастить! – застерігає він. – І тоді ти втратиш все.

Не відповідаючи, я кидаю знову. Тихий стукіт, кубики падають… Дві десятки! Вдруге.

Губи хазяїна казино презирливо кривляться.
- Що хочеш тепер? Побажаєш корону, чи одразу стати на рівні з богами?

- Ні… - голос зривається, але, через зусилля і біль, я кажу: - Тепер я хочу віддати цю долю іншій людині. А натомість забрати собі все, що судилось йому. 

Обличчя, схоже на красиву маску, змінюється. Юнак явно не чекав такого. Звісно ж – всі приходять грати, щоб отримати багатство, славу, любов… або принаймні красиве тіло в обійми. 

Але він кличе слугу, і той приносить сувій і перо. 
- Пиши ім'я і день народження. 

Альбер де Сенвіль. 

Хазяїн дивується ще більше, коли рядок з'являється, виведений твердо і впевнено. Перепитує:
- Ти знаєш, що ти вибираєш? 

Киваю. 

- Тобі доведеться пережити все – поразки, поранення, хвороби… ганьбу… тепер за твоєю спиною будуть пліткувати, будуть говорити найогидніші речі, - голос юнака звучить рівно.

- Я не боюсь. 

- Ти приймеш його смерть, - додає він. – А потім тебе, а не його, поховають за огорожею кладовища. 

Заплющую очі.
- Це я теж знаю. Прийму. 

- Подумай… - майже ласкаво переконує юнак. – Ти можеш попросити будь-що інше. В моїх силах все.

- Я знаю… - перед моїми очима постають картини, що ще можна було б змінити. Але ні. Я не сумніваюсь. 

- Коли ти скріпиш підпис своєю кров'ю, шляху назад не буде. Його колишня доля буде твоя. 

Гострий кінчик пера коле палець. Я торкаюсь паперу, залишаючи червону пляму.  Шлях назад перекритий остаточно.

Минають роки. Альбер де Сенвіль здобуває блискучі перемоги, стає герцогом, маршалом, дарує гроші письменникам і поетам, і раптово сонне ідеально правильне болото трьох єдинств сколихується, а публіка з нетерпінням чекає фейлетони. 

Він ніколи не дізнається, що Стефан Потоцький був поранений в обличчя у битві в Австрії, і хірург, щоб вийняти кулю, розрізав йому обличчя, спотворивши до невпізнаваності. Плітки про те, що колишній блискучий світський красень, забутий всіма, повільно поринає в безумство, до Парижа не доходять. В сувої так і було написано: Альбер не повинен знати. 

29 липня Альбер де Сенвіль тримає на руках новонародженого сина і вдивляється в маленьке личко, намагаючись вгадати, на кого малий схожий...

*

Граф-привид п'є «Посмішку імператора» у Примарному місті. Не ховає під маскою спотворене обличчя. Не купує чар ілюзії, щоб приховати скалічену падінням ногу. Він знає, що залишиться тут, без права на реінкарнацію, без можливості розсіятись. 

Проходячи повз столика, князь привидів зупиняється випити вино разом з ним, і питає: 
-Не шкодуєш? Більшість невпокоєних душ шкодують, що не зупинились. 

Граф робить ковток і відповідає: 
- Ніскільки. Скажи тільки... його життя закінчилось спокійно? 

- Він просто заснув, і відкрив очі вже на мосту, там, де п'ють чашу забуття.

 - Тобто, йому і там ніхто не скаже…- Стефан Потоцький прикриває очі і умиротворено посміхається.  

-Я дотримуюсь свого слова. 

-Прекрасно... 

Князь привидів робить ще ковток вина. 
- Не розумію тільки одного... ти прийшов до мене дівчиною, яку майже до дна випили втома і відчай. Отримав ідеальну долю. І своєю рукою підписав собі вирок. Заради людини, з якою тебе нічого не пов'язувало. Він прожив своє життя задовго до твого народження. Від нього залишились тільки книги, спогади… ілюзії. 

- Розумію, - погоджується граф. – Всім, хто любить здалеку, задають це питання: «а якби зблизька ти розчарувався б?». 

- І що ж? 

Граф проводить рукою по обличчю: 
- Ту мою долю визначили за мене. Щоб когось прив'язати… мати в руках слухняний інструмент.  Ось це - я вибрав сам. Я хотів бачити Альбера щасливим. Хотів почути його вірші від нього самого. І... це була неймовірна доба.